Життя Василіси Петрівни не можна було назвати легким. Спочатку раннє дитинство в сім’ї алкоголіків, потім важкі, нестерпно довгі роки, проведені в дитячому будинку. Проте людиною вона виросла добродушною, незлопамятною. Що в школі, що в коледжі знайомі Василіси відгукувалися про неї виключно як про гідну ученицю та вірного товариша, і лише парочка злих язиків шепотілися за спиною дівчини, називаючи ту непоказною сірою мишею.
Навчання, всупереч щирому бажанню Василиси дізнаватися щось нове, давалося їй вкрай важко: давалося взнаки нещасливе дитинство в дитбудинку і гени «несумлінних» батьків. Проте всі педагоги знали дівчину як старанну і тягнучу до знань ученицю, та й про нелегку долю її чули, а від того ставилися до Василисі трохи прихильніше.
Так, закінчивши коледж, дівчина влаштувалася на підробіток у виробничий цех. Держава виділила їй скромну квартирку, і хоча дохід був невеликим, труднощів із їжею та оплатою комунальних рахунків дівчина не зазнавала.
На виробництві Василина познайомилася зі своїм першим та єдиним чоловіком. Чоловіка звали Анатолієм, працював він токарем. Людиною був, м’яко скажімо, не найзразковішою. І хоча у спільних колах колеги називали його завидним холостяком та роботягом, у сімейному житті Анатолій показав себе не з кращого боку.
Протягом трьох з лишком років Василина страждала від нескінченних причіпок і п’яних замашок чоловіка. Той любив пригубити стопку після робочого дня, а після йшов у справжнісінький рознос. Все доходило до того, що Василина буквально збігала з власної квартири, аби не потрапити під гарячу руку.
Ще одним випробуванням на частку бідної жінки випала вагітність. Василиса завагітніла на третій рік шлюбу, коли твердо мала намір піти від чоловіка-тирана. Про те, що вона у положенні, жінка дізналася через тиждень після того, як подала на розлучення. Про аборт навіть не думала: вважала страшним гріхом.
А ось до Анатолія повернутися не наважилася, та й його про вагітність не сповістила.
— Ні, сама виховаю! Краще одну дитину ростити, ніж із такою людиною! — визнавала вона подругам по цеху, поки ті кивали і співчутливо поглядали на неї у відповідь. — А як там життя складеться, бог знає! Знайду когось — добре. Не знайду – теж добре. Ми з Віталіком і самі якось прорвемося.
Віталік, до речі, з ранніх років був задиристим хлопчиком, химерним. У дитячому садочку він раз у раз відбирав чужі іграшки, а в школі залазив у бійки і смикав однокласниць за кіски. Таку поведінку шкільні психологи пояснювали гострою потребою материнської уваги, про що, зрозуміло, нерідко нагадували матері.
Проте Василиса, через зайнятість, фізично не могла приділяти час синові: їй доводилося цілими днями пропадати на роботі, щоб прогодувати себе та дитину.
У коледжі ситуація не покращала. Оцінки Віталія залишали бажати кращого: хлопець був лінивий, у навчанні, і віддавав перевагу зустрічам зі своїми сумнівними дружками за розпиванням алкоголю. Тому Василина натішитися не могла, дізнавшись, що її сина дивом прийняли в один із простеньких закладів, де вони й проживали.
Ось тільки Віталія життєвий сценарій матері не влаштовував: він не хотів здобувати освіту, не хотів працювати; мріяв жити приспівуючи, сидячи на шиї у м’якотілої працьовитої матері, як це було все його дитинство. Незабаром він закинув коледж, підробітку шукати не став: лише зрідка шабашив у друзів за копійки, щоб витратити ті на пачку чіпсів та баночку пива.
Минали роки. Віталію вже стукнуло двадцять сім років. Людиною він виріс безладною, невдячною і егоїстичною. І хоча мати продовжувала працювати за двох та утримувати дорослого здорового сина, той сприймав це як належне. Так, постаріла, згорблена під вагою життєвих випробувань Василиса Петрівна зовсім зачахла до своїх п’ятдесяти двох років, про що нерідко їй нагадували давні знайомі.
— Ой, Васько, зовсім ти, рідненька, себе не бережеш! Все сама та сама! — хитала головою старенька сусідка Капітоліна. – Без чоловіка все життя прожила, на собі господарство тягла! А сина, сина якогось невдячного виростила! Він матері підтримкою має бути, а не нахлібником! Ой, шкода мені тебе, Василісушка! Ой, як шкода!
У п’ятдесят два роки Василина Петрівна дивом пережила інфаркт і змушена була піти з роботи. Жінка довго принижувалась перед сином, благаючи того знайти хоч якийсь підробіток, бо на одні пенсійні виплати вони б просто не прожили, і Віталій, який до того презирливо відмахується, все ж таки погодився.
Чоловік влаштувався на виробництво до матері з її ж зв’язків; в інше місце його просто не брали, тому що Віталік був лінивий і вкрай не пунктуальний. Зрештою начальство залишалося їм невдоволено, проте продовжувало тримати на знак поваги та подяки їхній заслуженій співробітниці Василисі Петрівні.
Чи варто говорити, що Віталій все життя був неодруженим?
Множинні любовні інтрижки чоловіка ніколи не заходили далі за одну спільну ніч. Малолітні красуні велися на його зовнішність, але, впізнаючи ближче, всі, як одна, тікали від Віталія, не оглядаючись, а дорослі, досвідчені жінки, які шукали серйозних стосунків, у його бік навіть не дивилися.
У собі проблему чоловік, зрозуміло, не бачив: у всьому звинувачував “меркантильних” і “занепалих” жінок і продовжував свої незлічені спроби відшукати “ту саму” даму серця.
Одного дня Віталій зареєструвався на сайті знайомств, де йому написала симпатична дівчина на ім’я Христина. Та була вкрай приваблива й ініціативна, що відразу ж сподобалося млявому, безпристрасному Віталію, який звикли отримувати бажане, не докладаючи якихось зусиль. Погода була чудова — домовилися зустрітися увечері в парку.
Нова знайома виявилася такою ж привабливою, як і на фотографіях. Вона охоче вела з чоловіком діалог, була привітна та відкрита. Натомість не образилася на нього через відсутність букета і навіть не вимагала вести її до ресторану. «Дама мрії!» — порахував Віталій, який не бажав витрачатися на якихось там жінок.
Відносини почалися швидко. Христина продовжувала ласкати до Віталія, незважаючи на всі його очевидні недоліки, і не вимагала нічого натомість. Чоловік по-справжньому закохався: вперше він зустрів жінку, готову миритися з його безініціативністю та лінощами. А вже за місяць Христина раптом сама порушила питання про бажання завести з ним сім’ю.
— Пожити треба тільки разом, придивитись один до одного, сам розумієш… — кокетливо посміхаючись, пояснювала дівчина, а сама водила пальчиком по долоні зачарованого чоловіка.
— Та що там придивлятися? – щиро не розумів Віталій. — І їжаку зрозуміло: ми кохаємо одне одного!
— Це, звичайно, безперечно, тільки ось… — Христина зам’ялася, задумливо прикусивши пухку губу.
— На одному коханні сім’ю не збудуєш. Та й з твоєю мамою жити, сам розумієш, собі дорожче. Ні, ти не подумай: вона, звичайно, прекрасна жінка, але все-таки час і свій куточок за душею мати, до тридцяти років.
— Ох, і ти туди! — обурено вигукнув Віталій і, прибравши долоню Христини, ображено схрестив руки на грудях. — Що ж вам, бабам, усім не мориться читати?
— Що ти, любий, у жодному разі! — одразу почала виправдовуватися ніжним голоском дівчина. – Навпаки, я допомогти нам хочу!
— Допомогти? І як же? — зігнувши брову, спитав чоловік.
— У мене є один друг, з дитинства ще знайомі. Він людина сумлінна, надійна. Терміново продає трикімнатну квартиру у столиці. І зовсім не дорого!
— І що це за атракціон нечуваної щедрості? — усміхнувся Віталік.
— Гроші йому потрібні. Він людина, загалом, успішна: з родиною ось за кордон переїжджати зібрався. Квартиру цю раніше здавав, а тепер хоче продати. То ти б і придивився, з’їздив би, подивився. Я б тобі компанію склала.
Віталій пирхнув і неохоче скривився: знову від нього, «бідолахи», щось вимагали.
— Не поспішай відмовлятися! Ну сам подумай! Такого шансу не можна упускати! — продовжувала наполягати Христина.
Зрештою дівчині все ж таки вдалося вмовити чоловіка на купівлю квартири.
— Уламай маму квартиру вашу продати, купимо собі житло, а стареньку в будинок для людей похилого віку, – ласкаво воркувала молода дівчина.
З огляду на свою не зацікавлену в чомусь натуру, Віталій мало розбирався в подібних справах, та й закоханість відіграла велику роль у прийнятті такого, здавалося б, серйозного рішення. Залишалося тільки придумати, де взяти значну суму як перший внесок. Ось тут Віталій і згадав про матір.
Додому він повернувся в піднесеному настрої.
— Мамо, у мене для тебе чудова новина! — натхненно грюкнувши в долоні, вигукнув чоловік.
Відірвавшись від книги, Василина Петрівна здивовано підвела очі на сина та зняла окуляри.
— Так, рідненький? Що трапилося, не томи?
Віталій шморгнув носом і засунув руки в кишені, нервово переступаючи з ноги на ногу.
— Та знайомий мій хату продає в Києві недорого, — почав брехати на ходу. – Ти не подумай: мужик серйозний, не обдурить! Так я й вирішив: чим не ідея нам із тобою до столиці махнути, га?
— Ох, синку! — ахнула Василина Петрівна, схопившись за груди. — Та звідки ж у нас такі гроші, на житло в столиці?!
— То ми квартиру цю продамо!
— Мати Божа! Та хіба ж вистачить грошей із неї? У нас тут кімнатка одна, кухня та ванна!
Віталік роздратовано видихнув: долоні спітніли, терпець закінчувався. Він почав підганяти матір.
— Досить, мам! Ще як вистачить! Я ж тобі говорю: за копійки він її продає! Гроші мужику потрібні терміново, ну що ти така безглузда? Давай вирішуй швидше, я йому зателефонувати обіцяв до вечора, щоб сказати точно!
На пропозицію сина Василиса Петрівна, нехай і після довгих роздумів, все ж таки погодилася.
Покупець знайшовся лише за кілька тижнів – вже до кінця місяця квартиру було продано. От тільки на жаху жалісливої наївної Василини Петрівни, ні в яку столицю забирати її син не планував. Віталій обманом забрав гроші від продажу квартири і віддав тій Христині, яка пообіцяла вирішити всі ділові питання щодо угоди зі своїм приятелем самостійно.
Мати ж чоловік умовив поки що пожити в будинку для людей похилого віку, а сам тимчасово перебрався на орендоване житло і почав готуватися до переїзду до столиці.
Серце Василини Петрівни не витримало за місяць, коли вона зрозуміла, що син її покинув. Вона померла від серцевого нападу одна в оточенні медиків та незнайомих людей.
Віталій, напевно, навіть і не приїхав би до неї на похорон, організований друзями та колишніми колегами, якби купівля дешевої київської квартири не виявилася лише продуманою аферою для таких наївних дурнів, як він.
Христина, отримавши гроші з продажу квартири, зникла з усіх горизонтів та пішла з соціальних мереж.
Так, цинічний егоїст Віталій залишився без рідної матері, і без столичної прописки. От тільки навряд чи йому вистачило розуму засвоїти з цієї сумної історії хоч якийсь урок.