Мене звати Оксана, і вже понад 10 років працюю в Португалії. Виїхала не від доброго життя – тут, удома, на зарплату виховательки було не вижити.
Спершу заробітки здавалися лотереєю, але педагогічна освіта таки пригодилася. Я працювала то нянею, то доглядала за дітьми, іноді ще й будинок господарів доводилося тримати в порядку. Роками надсилала гроші додому, щоб допомогти доньці та зятеві – вони якраз квартиру купили. Знаєте, для молодої сім’ї це важко, а тут могла підтримати.
5 років тому донька Юля з чоловіком вирішили, що квартира їм потрібна не будь-яка, а в елітному житловому комплексі, ще й двоярусна. Свати порадили – мовляв, так просторо буде і дітям, і гостям.
“Мамо, ти ж теж у нас будеш залишатися” – аргументувала донька, хоча знала, що навряд чи часто буду у них ночувати. Радше, то пои мене не було вдома, сваха добряче насіла Юлі на вуха і намовила на таку аферу.
Ну, що ж, вирішила допомогти, бо для дітей та майбутніх онуків ж стараюся. Щоправда, свекруха там теж внесла свою “допомогу”: привезла стару тумбу з дачі, подарувала посуд і сказала, що більше їм нічого й не треба.
– Ну я не така багата пані, як інша сваха. Ви у Європі працюєте, там інші зарплати великі, – так улесливо говорила.
Я мовчала, не хотіла конфліктів. Але в голові тримала “Це от сплю ночами по 4 години, щоб вам стало на ту елітну квартиру”.
Коли ж виплатили кредит, вирішила трохи зосередитися на своєму майбутньому. Вклалася в ремонт хати в селі: дах перекрила, стіни побілила, навіть сонячні панелі поставила. Хотілося, щоб мій дім, нехай і скромний, був затишним.
Та ось одного дня дзвонить Юля:
– Мамо, слухай, ми машину взяли в кредит. Допоможеш трохи виплатити?
– Юлю, вже 5 років допомагала. А тепер, може, самі? Вже не така молода, щоб для вас горбатитися.
Донька трохи образилася, але на тому розмова скінчилася.
І ось вирішила повернутися додому на місяць. Узяла відпустку, щоб побачити, як справи вдома. Якраз ремонт закінчили, тож задумала новосілля. Запросила дітей з онуками, а Юля ще й свекруху, пані Ганну, привезла.
Зайшла ця сваха до хати – і одразу почалося:
“Ого, це ж яка дорога ванна у вас? І кому вона така велика?”
“Сонячні панелі? Та то ж дурниці, вони зовсім не дають потім світла!”
“А таке ліжко, нащо воно? Ви ж тут сама!”
Спочатку мовчала, але коли почула:
“Краще б дали мені ключі від будинку. Доглядатиму за ним, поки вас немає. У Португалії, майже весь час. А будинок стоїть пусткою, шкода ж!”
Це остаточно розлютило:
– Пані Ганно, доглядати тут нема за чим. У мене все в порядку. І ключів нікому не дам!
Тоді сваха перейшла до іншого:
– Якщо вже так, то, може, продасте цей будинок? Купіть краще собі “однушку” у Львові, а решту грошей дітям. Їм зараз машина дуже потрібна!
Вже ледь стримувалася:
– Пані Ганно, це мій дім, і нікуди не продається.
Юля вирішила втрутитися:
– Мамо, ти завжди допомагала. Чому тепер відмовляєш?
Я вибухнула:
– Бо хочу, щоб ви навчилися жити самі! Я вже зробила більше, ніж могла.
Скандал завершився тим, що гості пішли з новосілля, навіть страв не скуштувавши. Я залишилася одна у своїй теплій, затишній хаті й задумалася: “Чому для тих, хто сам тяжко працює, їхні старання завжди здаються комусь зайвими?”