Я народилася та виросла у селі. Можна сказати, що то моє місце сили – свіже повітря, город, лісочок недалеко. Діти часто приїздять у гості, ще й онуків привозять. Ох, у мене аж серце тане, коли малюки обіймають. Так солодко на душі стає.
Але я вже не молода, мені за 70. Важко самотужки давати раду, а ще господа велика – корова, гуси, качки, поле, кури. Словом, боюся, що за сапою в руках Богові душу віддам.
Тому на Різдво, коли діти до мене приїхали вирішила легко натякнути, мовляв, нехай хтось мене до себе у місто забере.
– Ма, ну в нас ще ремонт, ти ж знаєш. Тим паче, ми живемо на 10 поверсі, ліфт часто ламається. Будеш декілька годин підійматися, – скавулів старший син Петро. Хоча ще зовсім нещодавно вихвалявся, який у нього чудовий район та квартира, і у гості кликав.
Молодша донька Ірина також не пасла задніх:
– Матусю, я все розумію, але до нас часто свекри приїздять. Я вже геть чисто втомилася від них. Та і це їх будинок, я не можу просто так чужу людину поселити.
А що я мала казати? Просто перевела тему розмови. Знаю, що будинок заміський свати подарували доньці на весілля, бо вони пани заможні. Але хіба я чужа людина?
Добре, що тоді вже й колядники прийшли, вертеп ходив, я якось відволікалася. Та й онуки мені віршики розповідали, показували нові іграшки.
От вже ніч, я пішла спати. Та забула взяти ліки з кухні. От тихенько йду, щоб нікого не розбудити та чую:
“Пансіонат. Чудовий варіант. Ти знаєш, що у мене свекруха така норовлива, ще буде на мене потім косо дивитися. Тим паче, мій Роман проти того. Бо ще зайвий рот у хаті мати ніхто не хоче” – шепоче Іра.
“Ну так, в принципі, варіант нормальний. Будемо до неї приїжджати по черзі. Вона не образиться” – каже Петя.
“А хата? Я тут жити не збираюся і біля корів не буду танцювати. Краще їх взагалі продати геть. Ще й ті кури під машиною бігають”
“Я тут дачу поставлю. Так що просто поділимо якось гроші, не переживай. І мамі добре буде, і у нас проблеми зменшаться. Бо мене вже дістало сюди їздити, не село, а якась діра. Ще й зв’язок поганий”
Я тихенько пішла до своєї кімнати та почала гірко плакати. То рідні дітки ось так легко хочуть мене здихатися і вже почали майно ділити?
Та я жінка зі слабким духом, не стала з ними говорити на цю тему. Але тепер ледь не щодня діти телефонують – починають говорити за пансіонат. Я вже не хочу від них слухавку підіймати, чесно.
Не думала, що на старості років таке “дякую” від них отримаю.
І от що тепер робити? Я одна, старенька жінка. Боюся, щоб діти на мене не образилися та онуків перестали возити у гості.
Що ви можете порадити старенькій? Варто погодитися на такий варіант від дітей?