Олексій намагався на життя не скаржитися і нікого не звинувачувати у своїх бідах. Мати, Галина Степанівна, завжди говорила, що не дається людині більше, ніж вона може винести. До всіх труднощів вона ставилася легко, завжди знаходила чому радіти.
— Хліб на столі є? Є. Проживемо, – усміхалася вона. Льоша їй вірив і був спокійний. Дитинство проходило без потрясінь. Здавалося, що мама радіє абсолютно всьому і немає нічого такого, що могло б вибити її зі звичного життя. Навіть коли її скоротили на роботі й грошей стало не вистачати, на запитання про те, чи не прикро їй, відповідала:
— Що даремно журитися? Вже сталося. Спробую щось нове. А там може воно і на краще, що все так склалося…
Влітку Льоша їздив до бабусі до села. Допомагав чим міг. Найбільше йому подобалося вибирати кущ чорної смородини. Льоша спочатку обов’язково зривав лист, потім розтирав його в руках і на повні груди вдихав солодкий запашний аромат. Зі зібраних ягід бабуся варила компот. До речі, найкращий компот, який колись пив Льоша. Навіть у мами так не виходило, хоча варила вона строго за бабусиним рецептом, дотримуючись всіх пропорцій.
Згодом Льоша став менше гостювати у бабусі. З’явилося багато нових турбот, навантаження у школі збільшилося. Льоша уроки робити не любив, більше намагався для того, щоб порадувати маму своїми успіхами. Виходило не завжди. Галина Степанівна ніколи не лаяла сина за погані оцінки, філософськи зауважуючи, що неможливо знати все на світі. Напевно, саме тому Льоші хотілося довести протилежне.
На новій роботі мати обзавелася близькою подругою. Софія Миколаївна, як і Галина Степанівна, виховувала дитину одна. Її дочка Вірочка, була дівчинкою тихою та сором’язливою. Спілкуватися з нею Льоші було нецікаво. Та й які спільні інтереси можуть бути з дівчиськом, яке думає про ляльки і закопує «секретики» в пісочниці, наче маленька дитина.
Якось Льоша поскаржився матері на те, що йому дуже нудно з Вірочкою. Тоді Галина Степанівна вирішила розповісти про її хворобу, назви якої Льоша не запам’ятав. У Віри було щось із розвитком, вона відставала від своїх однолітків і регулярно відвідувала лікаря. Ліше після розповіді матері стало шкода дівчинку, і він глянув на неї іншими очима. З того часу більше не пирхав і не закочував очі, якщо Віра заводила розмову про іграшки.
Ця дивна та незвичайна дружба розтяглася на все життя. Льоша і сам не розумів, як так вийшло, що Віра стала для нього гарною подругою, з якою було не страшно поділитися своїми таємницями. Льоша знав – Віра не зрадить, завжди вислухає та зрозуміє. Але він помилявся.
Перше непорозуміння сталося між ними тоді, коли Льоша, вступивши до інституту, закохався в однокурсницю. Заріна, була дуже гарною дівчиною. З довгим блискучим чорним волоссям, зеленими котячими очима обрамленими густими віями вона нагадувала відому актрису. Льоші подобалося в ній абсолютно все. Шанувальників Заріні теж вистачало. Дівчина ніби навмисне кокетувала, дражнила хлопців. Близько до себе нікого не підпускала. Принаймні так здавалося збоку. Чутки, звісно, були різні. Кожен хотів отримати і закохати в себе дівчину і вигадував про неї небилиці. Заріна охоче користувалася увагою хлопців, приймала подарунки, ходила на побачення, але далі – ні-ні, на цьому все. Про свої почуття Льоша розповів Вірі.
— У неї такі очі великі. Смарагди. А цей погляд… Ну ти бачила її… Вона як із фільму.
Віра дуже довго дивилася на Льошу. Вперше вона не наважувалася сказати йому все, що думала. Віра більше не була тією дівчинкою, у якої в голові були лише іграшки. У неї з’явилися почуття і думала вона про те, що Льоша та Заріна один одному не пара. А ще Вірі дуже хотілося сказати, що ніяка Заріна не красуня і що вона зовсім не розуміє, що Льоша в ній знайшов. Тоді Віра ще не знала, що її думками керує не дружба, а кохання.
Заріна звернула увагу на Льошу лише на другому курсі після невдалого роману. Немов роблячи йому ласку, погодилася сходити на побачення, щоб заповнити порожнечу в душі. Домовилися зустрітися біля ресторану. На побачення Заріна запізнилася, змусивши Льошу понервуватись. Найбільше він переживав, що вона передумала, чи не захотіла зустрітися чи того гірше, відповіла на запрошення іншого хлопця. Льоша встиг у голові придумати, як Заріна обирає між ним та старшокурсником. І навіть у якийсь момент розлютився. Але Заріна прийшла і всі погані думки разом вилетіли з голови. Побачення пройшло не так, як хотілося. Льоша губився, плутав слова й червонів. Заріна сміялася. Її бавила сором’язливість хлопця. І дівчина погодилася ще раз побачитися поза стінами інституту.
Щосуботи вони зустрічалися біля ресторану. Побачення тривали цілий місяць, поки мати не помітила зміни у поведінці сина.
— Ходиш як приворожений. Нікого не бачиш і не чуєш. Туман в очах, шум у вухах. Не інакше закохався.
— Закохався. – Не став відмовлятися Льоша.
— Серйозно все?
— Дуже серйозно. Заріна особлива.
— За-рі-на, – сказала мама ім’я по складах, – цікаво. А чому не знайомиш?
Льоша знизав плечима. Якось він і не думав про це. Але наступної зустрічі вирішив запросити Заріну додому. Познайомитись з мамою. Дівчина лише засміялася. Сприйняла його пропозицію як жарт. Коли ж зрозуміла, що Льоша серйозний, відмовилася.
— Ти не ображайся. Але кому потрібні ці знайомства? Часи інші. Та й зустрічаємося ми лише місяць. Чи ти з кожною дівчиною маму знайомиш? Тоді бідна вона жінка.
Льоша почервонів, але зізнаватись про те, що Заріна його перша дівчина не став. Не хотілося, щоб вона думала ніби він якийсь не такий.
Про свою подругу Віру забув. Якось було не до неї. Та й вона намагалася просто так його не турбувати. Лише зрідка дзвонила, щоб поцікавитись як у Льоші справи. Він винно дякував їй за дзвінок, казав, що в нього все гаразд і обіцяв передзвонити потім, коли буде час. Але часу для розмов із Вірою в нього більше не було. Всі думки були тільки про Заріну, ніби морок напав. Після інституту він поспішав додому, поспішав, перевдягався і біг на підробіток. Брався буквально за все, щоби заробити на подарунки для Заріни. Додому приходив стомлений, мився, вечеряв і лягав спати. На навчання почав все частіше заплющувати очі. Які там теореми та діаграми, які формули, коли Заріна мріє про лакові туфлі на підборах з бутика. Так хотілося її порадувати, так хотілося здійснити її мрію, що Льоша почав прогулювати пари, брехати про своє самопочуття, дурити викладачів.
Так тривало півроку, поки перед Льошою не постало питання про відрахування. Про прогули в інституті дізналася й мати. Завжди спокійна та стійка перед проблемами, вона виглядала похилою.
— Ну як так? Як так?
— А ось так. Я доросла людина і сам все вирішу, – огризався Льоша.
— Це все через неї? Через Заріну?
— Вона тут вже точно ні до чого.
Галина Степанівна хитала головою, намагалася навчити сина. Льоша чути нічого не хотів. Одне лише його цікавило – як мати дізналася про його пропуски та прогуляну сесію. Відповідь на запитання лежало на поверхні. Його зрадила вірна Вірочка, коли, не зумівши переконати Льошу у необхідності освіти, поділилася переживаннями зі своєю матір’ю, а та все розповіла своїй подругі. Більше Льоша на дзвінки Віри не відповідав. Образився на неї, як дитина.
Він вважав, що в нього все гаразд. Ніяк не міг зрозуміти, чому мати не помічає, який він щасливий. Біда прийшла, звідки не чекали. Ну, як біда? Швидше радість. Заріна повідомила про вагітність, але з таким пригніченим виглядом, ніби її життя на цьому закінчувалося.
— Після аборту мені казали, що дітей не буде ніколи. А тепер, що виходить… І за термінами вже затягнула. Що робити?
— Весілля грати, звичайно, – приголомшений несподіваною новиною, тут же зробив пропозицію Льоша.
У голові був повний сумбур. Він і не підозрював, що Заріна вже мала сумний досвід. Ні, те, що вона давно не дівчинка він знав, але що вона пройшла погану процедуру стало для нього неприємним відкриттям. Виходило, що його чиста і нехитра дівчина не така, якою здавалася.
Весілля вирішили не грати. Розписалися по-тихому. З інституту Льоша пішов і влаштувався на завод. Після весілля вирішили жити разом. Галина Степанівна підготувала молодятам кімнату. Прийняла Заріну з розкритими обіймами, обіцяла допомагати з малюком. Невістка старання свекрухи не оцінила, скоріше прийняла як належне.
З батьками дружини Льоша бачився лише один раз. Її батько, високий чоловік із темними очима, не потиснув простягнуту руку на знак вітання. Натомість він кинув загрозу і плюнув на асфальт:
— Якби не дочка, щоб я з тобою зробив…
Мати Заріни лише винувато знизала плечима, сказала, що привезе речі дочці сама і запитала адресу. Жити втрьох під одним дахом виявилось не так просто. Галина Степанівна ніяк не могла порозумітися з Заріною. Між ними дедалі частіше почали виникати дрібні суперечки. Жінки ніяк не могли поділити кухню. Сварилися через всяку нісенітницю. Льоша не впізнавав свою спокійну матір. Йому здавалося, що вона переборщує з причіпками. А щодо Заріни, то він її примхи списував на вагітність. Щоразу скандали набирали нові оберти.
— Чи приготувала їжу? Будь добра за собою все прибрати. – Якось увечері, прийшовши після роботи та ойкнувши від кількості бруду на кухні, не витримала Галина Степанівна.
Заріна відразу огризнулася.
— Я готувала на всіх. Що вам важко каструльку помити? Деко протерти? Майте совість.
Мама, яка тривалий час упокорювалася з характером невістки, не витримала. Вирішила висловити все, що накопичилося на душі. І про незакінчену вищу освіту сина, і про легковажність, і про неохайність, і про меркантильність невістки.
Льоша став на захист дружини. Нагрубіянив матері. Галина Степанівна образилася і наступного дня, зібравши речі, поїхала до бабусі.
Тепер, приходячи після роботи, Льоша ставав біля раковини і мив посуд. У вихідні дні прибирався у всій квартирі і прав білизну, що накопичилася. Заріна лежала на ліжку і скаржилася на нудоту, на те, що повніє і не може носити гарні речі, не може пити вино і займатися чим заманеться. А ще на те, що стала непривабливою та на неї перестали звертати увагу чоловіки. Щоправда, навіщо їй ця увага він так і не зрозумів. Льоша сподівався, що коли дружина народить, усі дурниці з голови вивітряться.
У січні Заріна народила абсолютно здорову дівчинку. Доньку вирішили назвати Даною, на честь матері дружини. Про народження дитини дізналася і Віра. Зателефонувала, щоб привітати Льошу з поповненням. Усі Образи були забуті.
Дана була примхливою і плаксивою дитиною. Страждала на коліки і через це кричала день і ніч. Заріну лікар наказував дотримуватися дієти, але дружина навідріз відмовилася харчуватися правильно.
— Дев’ять місяців мучилася і знову рік терпіти? Ні, я вранці питиму каву, а обід і вечеря їсти що хочу.
Льоші набридло заплющувати очі і миритися з егоїзмом дружини. Висловлювався з нагоди, дорікав дружині самолюбство. Заріна посміхалася і пропонувала йому кинути роботу, щоб сидіти з дочкою, коли він такий розумний. Коли Льоша приходив з роботи, дружина вручала йому почервонілу від плачу дочку, одягалася і йшла з дому. А одного разу й зовсім повернулася лише наступного дня.
Льоша зрозумів, що шлюб треба рятувати, ще не знаючи, що рятувати то було нічого. Дані було півроку, коли Зоріна зібрала всі речі дочки в сумку.
— Я так більше не можу. Сил немає. Я жити хочу, спати хочу, а не плач немовляти слухати. Давай віддамо її до дитячого будинку? Їй там буде краще. Ми почнемо все спочатку. – запропонувала дружина, ніби йшлося про якусь іграшку. Жоден м’яз на її обличчі не здригнувся. Напевно, з такою ж холоднокровністю люди позбавляються вихованців, коли ті їм набридають.
Льоша відмовлявся вірити у почуте. І коли дружина ще раз повторила свою пропозицію, забрав речі дочки з її рук і вказав на двері. Слів не було. У горлі утворилався комок. Стало дуже прикро. Не за себе. За дочку. За дочку, яку зараз зраджувала рідна мати.
Заріна сперечатися не стала, лише знизала плечима.
— Мабуть, то навіть краще. Хоч жити знову почну. Самотність мені не світить. А ти даремно її залишаєш… Кому потрібний мужик без освіти та з дитиною на руках?
— Собі я потрібний і дочці потрібен.
— Ну… Подивимося, як упораєшся. Особисто я більше не можу.
Залишившись з дитиною на руках, Льоша довго стояв посеред кімнати і зовсім не знав, що робити. Напевно, варто було зателефонувати на роботу, повідомити, що завтра він не вийде. Та й післязавтра також. Найближчий рік точно. Матері дзвонити було чомусь соромно. Віру теж турбувати не хотілося. Льоша залишився віч-на-віч зі своїми думками. Дана прокинулась і, подивившись на батька, посміхнулася. На душі одразу стало тепло. З’явилося стійке почуття, що він з усім упорається. І з роботою питання вирішить, і дочку виростить, і на ноги поставить, і забезпечить її всім. Скільки у світі матерів одинаків? І нічого справляються. А я чим гірший?