Якби мені хтось сказав, що в свої 46 я наважуся так кардинально змінити своє життя – нізащо б не повірила. А надихнув мене до цього мій чоловік.
Справа в тому, що кожного року ми святкували День народження Дмитра так гучно, ніби це більше ніколи не повториться. Запрошували його сестричку з чоловіком та їхніми трьома дітьми.
Щоб ви собі розуміли, тортик з чаєм – не найкращий варіант пригощання для таких елітних гостей. Для зовиці треба було накривати такий стіл, щоб аж гнувся: і салати, і м’ясне, і запіканка, і навіть фарширована форель.
Дмитро витрачав всі гроші світу, щоб задобрити своїх родичів. Не шкодував ні копієчки, щоб їх вразити.
– Цього року у мене ювілей. Ти ж розумієш – все має бути на вищому рівні.
– Звісно, я про все подбаю.
Чоловік вже звик до того, що я дуже слухняна дружина, яка завжди виконує всі його прохання і забаганки.
Та цього року все було по-іншому. Наш синочок дуже прихворів напередодні свята. Жахлива температура, кашель, сонливість. Кілька днів пролежав у ліжечку, аж поки йому не стало краще.
Увесь цей час я намагалася бути поруч з дитиною. От, мабуть, і підчепила від нього інфекцію. Наступного ж дня на градуснику 38.2.
– Мамо, ти не можеш з такою температурою простояти весь день біля плити. Давай я замість тебе? – 12-річна донечка була єдиною людиною, яка завжди про мене піклувалася.
– Дякую тобі, моє золотце, ти за мене не хвилюйся. Все буде добре. Я мушу допомогти татові – інакше він розсердиться.
Стою біля того розсолу, помішую його і відчуваю, що от-от впаду. Зовсім сил нема. Думаю собі – полежу кілька хвилин, може, й сили до роботи з’являться.
Тільки голову притулила до подушки, як одразу ж провалилася в сон. А що я хотіла?! Організм ж не залізний… Яка людина витримає такі навантаження: робота, діти, чоловік, ще й гостини справляй мало не щомісяця.
Відколи ми з Дмитром добудували будинок з просторим залом, кожне родинне свято відзначається у нас. Я намагася поговорити з ним, пояснити, що мені дуже важко щоразу накривати такі столи, але він і чути нічого не хоче.
Тільки-но мені почало снитися щось хороше, як над моїм вухом пролунав голос:
– Уляно, ти геть здуріла? Чого розляглася, як на курорті? Вставай – на кухні такий безлад, що й яблуку ніде впасти.
– Дмитрику, мені так погано, температура висока. Я трохи полежу, а потім все дороблю. Чесне слово, – слізливо благала я.
– Ні! Перше робота – тоді заслужений відпочинок. Чи ти хочеш, щоб ми завтра за столом одними канапками давилися?
– Та ні, але…
– Ніяких “але”! Не розчаровуй мене, Улянко.
Мені хотілося ридати і кричати від образи, але сил вистачило тільки на те, щоб піднятися з ліжка і закінчити приготування святкової вечері.
Не знаю, як мені це вдалося, але розкішний стіл було накрито.
– Уляно, ти перевершила саму себе! Така смакота – від тарілки неможливо відірватися.
До похвали Світлани мені було фіолетово. Я ледь трималася на ногах. В очах темно, в голові туманно, руки-ноги тремтять.
– Перепрошую, мені щось недобре. Піду приляжу.
Але, схоже, мої слова ніхто навіть не почув. Всі були зайняті наїдками і безглуздими розмовами про те, хто і скільки заробляє.
Я піднялася в свою кімнату, а що було далі, згадати не можу. Пам’ятаю тільки, як приїхала швидка, і мене забрали лікарні.
Прийшла до тями вже в палаті:
– Де я? Що трапилося?
– Лежіть, лежіть! Вам не можна зараз вставати. Ви мені краще скажіть, як так сталося, що Ви довели себе до такого стану? Ви взагалі колись відпочиваєте? – суворо спитав лікар.
– Нечасто, – прошепотіла я.
– Воно й видно… Одним словом, лежатимете у нас тиждень. Прокапаємо вам вітамінки, ви поспите, як слід, а тоді ми Вас випишемо.
– Але я не можу. В мене діти і чоловік…
– Не хочу нічого чути! Ви залишаєтеся тут.
Минуло 2 дні, відколи мене поклали до стаціонару, а Дмитро навіть не зателефонував. На третій день вирішив до мене навідатися.
– Уляно, ти, я бачу, совість геть втратила! Довго тут збираєшся боки відлежувати?
– Дмитре, ти жартуєш? Я ж тут не з власної волі.
– Тоді вставай! Збирай свої речі. Поїхали додому. Чи я по-твоєму маю й далі харчуватися в їдальні?
– Що тут відбувається? – перервав нашу розмову лікар.
– А я по дружину приїхав. Вона каже, що їй вже значно краще. Додому проситься.
– Нікуди вона не поїде! Її привезли до нас з жахливим виснаженням. Уляна Вікторівна пробуде у нас доти, доки не відновить усі свої сили.
Мені стало так приємно! Вперше за кілька років за мене хтось заступився, пошкодував мене, потурбувався про моє здоров’я. І хто ж?! Чужий чоловік!
Дмитро більше жодного разу до мене не навідався. А я після виписки твердо вирішила, що подаю на розлучення!
Я жінка – а не прислуга! Пора це усвідомити.
Чи підтримуєте Ви Уляну в її рішенні?