Таня мені це набридло! Твоя бабця поводиться, немов у стайні. І запах цей вже терпіти не можу! Твою бабусю відвеземо до її рідні, а замість неї з нами житиме моя мати, – випалив дружині В’ячеслав

Чим більше Слава, мій чоловік, говорив, тим гостріше я розуміла, як сильно помилилася у цій людині. Його фрази жалили, мов бджоли, і я до глибини душі в ньому розчарувалася. Як же я не змогла розглянути в ньому цю гнилицю? Чи у всіх закоханих рожеві окуляри на очах? Що ж, спасибі, що допоміг мені їх зняти.

— Бабуся, а чому у всіх є батьки, а я не маю? — дуже часто я запитувала в дитинстві. — У Олі є мама та тато, у Наташі є батьки, навіть у рудого Ромки! Чому я їх не маю?

Моя бабуся Тамара Олегівна відводила очі і намагалася перевести розмову на іншу тему. Тепер я чудово її розумію, що таке почуття сорому за рідну дочку. Мама була веденою людиною, ось її і збив з панталики мій «недолугий» тато Дмитро.

Коли я стала трохи старшою, бабуся все ж таки повідала мені цю сумну історію. Моя мама працювала у нашому сільському магазині продавцем, куди вона влаштувалася одразу після школи. Одного дня до цієї торгової точки зайшов симпатичний хлопець Митя, який гостював у нашому селі у армійського друга.

Митя відразу зачарував недосвідчену Надю, мою маму, вона повелася на його солодкі промови. Бабуся каже, що тато був майстер співати, як соловей. Вони трохи пожили в будинку бабусі, зіграли весілля, народилася я. Потім мій тато відвіз маму до міста, начебто за покупками, з міста вони не повернулися.

Бабуся шукала їх, та тільки марно. Сусіди потім розповідали, що ніби бачили їх у місті, ті промишляли тим, що клянчили гроші. Що їх на це спонукало – вічна для нас загадка.

— Моя тобі порада на майбутнє, Тетяно, — змалку казала мені бабуся. — Бачиш хлопця, який байки Крилова засуває, тікай ​​від нього, немов від вогню. Пустобрьохи – народ ненадійний і вітряний.

Я поважно кивала головою, вбираючи цю життєву мудрість.

— А дідусь не пустий? – Запитувала я.

— Твій дід – людина справи, – усміхалася бабуся. — Зроду мені жодного разу не сказав про кохання, зате он який будинок відбудував своїми руками. А ще він у молодості мені ромашки носив щодня. Мовчки принесе, у банку поставить і йде на город чи рибалку.

Про те, що жінки люблять вухами, я дізналася набагато пізніше. А Оскар Уайльд додав до цієї фрази геніальні слова: «А чоловіки люблять очима… Якщо вони взагалі коли-небудь люблять».

Це, звичайно, суб’єктивна фраза, але в моєму випадку вона спрацювала в ціль.

Я виходила надвір, дід Єгор колов дрова. Він взагалі ніколи не сидів без діла.

— Діду! — гукнула я його. – Можна запитати?

Дід відклав сокиру, підійшов.

— А правда, що ти дарував бабусі квіти оберемками? – Запитувала я. — Вона мені щойно розповіла.

— Ну… була справа,— коротко відповів дід і знову йшов займатися своїми справами. У цьому мій дід Єгор, ні секунди не сидів на місці.

Іноді ми їздили в гості до моєї другої бабусі Насті, вона була молодшою ​​сестрою бабусі Тамари Олегівни і жила за п’ять кілометрів від нашого села. Мені подобалося там бувати, бабуся Насті мала міцне господарство, безліч домашніх тварин – кішки, собаки, корови, поросята. Вся річ у тому, що Анастасія просто повз неї не могла пройти, якщо бачила покинуту тваринку. Вона приносила її додому та там і залишала. У селищі Анастасію вважали щонайменше дивною, а, як на мене, просто дуже добра людина.

Я закінчила школу, настав час подумати, що робити далі. Бабуся наполягла на тому, щоб я їхала до міста, освіту здобувала.

— Не хочу, Таня, щоб ти повторила долю своєї матері, — зітхнула бабуся. — Їдь у місто, ходи кудись, ми ось із дідом на цю справу й грошенят зібрали.

Бабуся простягла мені хустку в яку були загорнуті купюри.

— Жити поки будеш у наших колишніх сусідів, Сичових, — продовжила бабуся. — Вони на місцевий завод улаштувалися, квартиру винаймають. Я про все домовилася, не хвилюйся.

Я просто дивувалася. Бабуся, проста сільська жінка, все продумала, наче шахіст! Я поцілувала своїх старих людей і поїхала підкорювати місто.

Сичова, сімейна пара середніх років, зустріли мене дуже привітно. Їм набридла сільська рутина, ось вони й подалися до міста, тут перспектив більше. Дядько Женя працював на заводі токарем, його дружина тітка Лариса – нянькою в дитячому садку.

Я вступила до коледжу на швачку і після закінчення знайшла собі роботу на місцевій швейній фабриці. Ця фабрика гриміла на всю область, основним її напрямком було пошиття ділового та шкільного одягу. Без зайвої скромності скажу, що продукція розкуповувалась, наче гарячі пиріжки.

Зі своїм майбутнім чоловіком В’ячеславом я познайомилася зовсім випадково. Мені не вистачило сиру. Ви запитаєте, як майбутній чоловік пов’язаний із сиром? Охоче ​​відповім.

Вся річ у тому, що ми з тіткою Ларисою затіяли спекти піцу. Вона попросила сходити мене до найближчої крамниці, в будинку закінчився сир. Я увійшла, наблизилася до прилавка, де зазвичай викладається цей продукт і зрозуміла – сир закінчився. Я сумно поплелася повз касу, по дорозі запитавши у продавчині:

— Скажіть, а сир скінчився?

— На жаль, так, — відповіла дівчина. — Сьогодні всі ніби збожеволіли. Ось, молодик забрав останній шматочок «Пошехонського».

Молодий чоловік уважно подивився на свій сир, потім на мене.

— Дівчино, а навіщо вам сир? Якщо я почую хоча б одну вагому причину, то сир ваш.

— Та нічого особливого, — знизала я плечима. — Просто ми з тіткою хочемо спекти піцу, не більше.

Яка краса! — усміхнувся хлопець. – Піца, це чудово. Моя маман любить пекти піцу, але у неї виходить настільки товстий шар тіста, що абсолютно не видно начинку. Це неначе піца, що складається з одного тіста. Зрозуміло, я мовчу під час трапези, але неприємний осад у душі лишається.

Хлопець казав стільки зайвих слів, що я на мить згадала слова бабусі про порожні дзвони. Але хлопець уже простягав мені шматочок сиру.

— Тримайте! Цей сир по праву ваш, мадемуазель.

Я полізла в гаманець, щоб компенсувати вартість, але хлопець відсторонив мою руку:

— Це зайве. Ми, гусари, грошей не беремо.

— А ви гусар? – З недовірою запитала я хлопця.

— Принаймні в душі точно! — засміявся хлопець. — Дозвольте порадитися, В’ячеславе. Художник-оформлювач.

Я назвала своє ім’я.

— Чудово! – промовив хлопець. — «Отже, вона звалася Тетяною». Моє улюблене жіноче ім’я, між іншим!

Мені б повернути цей нещасний шматок сиру, та бігти якнайдалі від цього солодкоголосого диявола, але я навпаки, стояла, розвішавши вуха, з сиром напереваги і чекала, що ще мені скаже цей симпатяга.

В’ячеслав вирішив форсувати події:

— Дозвольте провести вас?

— Будь ласка, — пробурмотіла я.

Ми йшли вулицею, а Слава вражав мене своєю ерудицією:

— Ось ви кажете, Тетяно, сир…

— Я? — я трохи здивувалася.

— Це я так, для зв’язування слів, — схаменувся Слава. — Так от, а тим часом сир — це ціла традиція, релігія, можна сказати. Ви знали, що у Франції його приймають замість застави у банках?

Він говорив і впивався своїм словоблуддям, наче милувався своєю ерудицією. Біля під’їзду ми з ним попрощалися. Не знаю, яка невідома сила підштовхнула мене, але я дала йому свій номер телефону.

Через 8 місяців ми з ним збиралися стати чоловіком та дружиною. Коли я привезла Славу до бабусі та дідуся до села, то він їм одразу не сподобався.

— Таня! Допоможи мені з посудом! — гукнула мене бабуся. Я вийшла на кухню.

— Не подобається мені цей Слава, чимось твого батька нагадує, — задумливо сказала бабуся. — Ти впевнена, що за нього хочеш заміж?

— Він такий цікавий, з ним так весело, – наївно брякнула я. — Так, бабусю, певна.

— Дивись, дівко, як би потім не довелося заплакати, — сказала бабуся і ці слова стали пророчими.

Спочатку, після одруження, я і Слава знімали невелику квартирку на околиці міста. Для чоловіка це було дуже зручно. Він узяв якийсь калим і розписував в одному з дитячих садків веранди. Мені здалася досить дивною його професія, але хтось повинен малювати зайців, ведмедів і гномів на верандах, ви згодні?

А потім мене спіткала сумна новина – не стало дідуся Єгора. Він зазвичай колов дрова на дворі, та там і впав, ніколи більше не піднявшись. Ми провели всі необхідні заходи і бабуся вирішила продати будинок у селі:

— Одна я точно не потягну це господарство. Сили вже не ті, що були раніше. Та й Єгора немає, до чого мені все це? Лише зайвий раз про нього нагадує…

Ми вирішили, що бабуся продасть свій будинок, ми купимо на виручені гроші у місті квартиру, та житимемо втрьох: я бабуся та Слава. Знову ж таки, це вирішить наше житлове питання. Сказано зроблено. Квартира була скромною, двокімнатною, на трьох чоловік її цілком вистачало. Ми з чоловіком самотужки зробили ремонт і почали жити.

Зовсім забула сказати. Слава був приїжджим, як і я. Його мама, Ангеліна, жила в сусідньому місті, я бачила її лише один раз, на весіллі. Вона трималася окремо і навіть не удостоїла мене увагою. Мені це здалося дуже дивним, але чоловік відповів, щоб я не звертала на неї жодної уваги:

— Мамуля дуже своєрідна людина. Вона працює вчителем музики і не дуже любить провінціалів із села.

Ну не любить і не любить. Мені з нею також дітей не хрестити. Коротше кажучи, у мене чисто номінально була свекруха, але начебто її й не було.

Але незабаром ім’я «Ангеліна» все частіше й частіше почало мелькати в промовах чоловіка. Все почалося з особистої неприязні до моєї бабусі. Вона дуже здала після втрати діда. Руки почали тремтіти, бабуся оглушливо кашляла і взагалі створювала багато галасу, що властиво людям похилого віку.

Славу це дуже дратувало:

— Ну, що за манери? Поводиться, немов у стайні – ці вічні крихти… Знову ж таки, вона постійно забуває гасити світло у ванній та туалеті. Я вже бачу, як ми світом підемо від збитків.

Я ставила чоловіка на місце:

— Не забувай, будь ласка. Це моя рідна людина. І потім, бабуся зазнала такої втрати. Вона будь-кого з колії виб’є.

Але чоловік не хотів нічого слухати:

— Я почуваюся медичним персоналом у будинку для літніх людей. Мені набридло бігати аптеками, потім терпіти цей задушливий запах крапель! Від неї, пардон, хропіння я не висипаюся.

Мені здавались смішними всі його докази, але це було лише до певного часу. Якось під час сніданку Слава в лоб сказав мені ось що.

— Твою бабусю відвеземо до її рідні, а замість неї з нами житиме моя мати – заявив мені чоловік

— Ти, мабуть, жартуєш, так? – відповіла я і мало не поперхнулась. — Ця квартира куплена за її гроші. Потім, я знати не знаю твоєї мами і з якого дива вона раптом вирішила перебратися сюди?

— Тут у плані роботи краще. Вона житиме з нами, допомагатиме по господарству, грошима та іншим. Єдине її прохання – це перевезти її улюблене фортепіано і все, – брякнув чоловік.

— Ні, дорогий, нехай твоя мама сама вирішує житлові питання, я свою бабусю одну не залишу, – твердо сказала я.

І тут чоловіка понесло. Він на підвищених тонах почав нас з бабулею ображати. Мовляв, що ми корчимо із себе бог знає що. Я щиро не розуміла, що ми з бабусею таке корчимо, якщо я постійно на роботі, а бабуся не виходить зі своєї кімнати.

Слава у фарбах розписав усі наші недоліки, звичайно, він художник, фахівець із зайців та гномів. І тут у мене в голові спливли бабусині слова про таких ось пустословів. Власне, що він є без своїх промов? У будинку ні цвяха не забив. Коли ми робили ремонт, він був на підхваті – “принеси-подай”.

— Про таких, як ти, чудово сказав Шекспір ​​у «Королі Лір» — «Гремить лише те, що пусто зсередини», Славочко, — задумливо промовила я. — Дуже шкода, що я надто пізно це розгледіла. Ти пропонуєш мені позбутися найближчої людини, що замість матері та батька мене виховала? Знаєш що? Котись ти на всі чотири сторони з цієї квартири.

Слава зблід, зрозумів, що перегнув палицю, почав вибачатися, але для мене все було вже скінчено. Я дала йому час на збори та проводила з Богом. Коли він пішов, я увійшла до кімнати бабусі.

Та мирно спала, затиснувши в руках фотоальбом із нашими сімейними фотографіями. Ось ми всі втрьох: бабуся, дід Єгор і я йдемо до школи, вони проводжають мене до першого класу. А тут бабуся викопала гігантську морквину та її зняла. А це дід Єгор із уловом. Як я можу зрадити таку пам’ять для цього павича?

Я рада, що вчинила саме так, як вчинила. Не можна зраджувати близьких людей за жодних умов.