— Ой, гаразд, все про тебе, та про тебе. А ось у Вірочки… – перебила Ніну матір, варто було жінці почати розповідати про те, що відбувається всі ті півроку, що жінки не бачилися.
Ніна осіклася, слухаючи вкотре історію про те, що сталося у Віри. Так було завжди. У сім’ї є дві дитини, і люблять їхні батьки однаково. І «сонечко», і «цього, другого, як його там». У сім’ї Ніни «сонечком» була сестра Віра. Причому добре б сестра дійсно була прикладом для наслідування, так ні! Четверо дітей від різних мужиків, ні освіти, ні пристойної роботи, співмешканець-алкоголік, але для матері вона все одно ідеальна! А Ніна із золотою медаллю та червоним дипломом, яка обіймає одну з керівних посад на місцевому містоутворюючому підприємстві – так, невдалий досвід на ниві дітонародження та виховання.
— Мам, у Віри щоразу одне й те саме. А ми з Яриком до Тайланду минулого року злітали. Знаєш, там у місцевих є кумедний звичай… – спробувала вона переключити розмову на щось, крім Віри, але мати натяків не розуміла. Та вона й прямі прохання ігнорувала, що вже про натяки говорити. Єдиною причиною, через яку Ніна не обірвала спілкування з матір’ю, була рідкість цього самого спілкування, та й те, що… Все ж таки, відвертої жерсті в їхній родині не відбувалося. Її не били, мати не пила, голодом не морила, грішми не дорікала. Ну а те, що не любила її, на відміну від Віри – то серцю не накажеш. А в неї ось таке серце. Чоловік жартував, що Ніна – приклад безкорисливої дочірньої любові. Додав при цьому, що задля підтвердження безкорисливості мати, напевно, оформила заповіт на користь молодшої дочки. Ніна від цих коментарів лише відмахувалася. Бо навіть якщо так… Так, прикро, ну а що вона з цим може вдіяти?
Ще півгодини розповідей про Вірочку – і мати йде, наостанок прихопивши кілька банок варення для улюблених онуків. Цікаво, коли у Ніни з’явиться дитина, вона теж буде для бабусі людиною другого сорту, чи кохання розподілятиметься однаково? А як із дітьми у Віриній родині справи? Їхня мати також ділить на «улюблених» і «нелюбих»? А бабуся? І якщо є «улюбленці» в обох жінок, то це одні й ті самі діти, чи таки різні?
За міркуваннями про це Ніна провела весь вечір. Навела порядок у будинку, дов’язала таки шкарппетку, що давно валялася, і почала чекати чоловіка з роботи.
— Ну, привіт, люба. Як твоя відпустка? Може, таки махнемо до Туреччини на пару тижнів? А ти чого така сумна?
— Та ось мати приходила, – загальною фразою відповіла жінка.
— Ага зрозуміло. Дай вгадаю, Вірочка сонечко, у неї все так і так, а твої справи, як завжди, нецікаві. Я одного не можу зрозуміти – навіщо ти з нею спілкуєшся?
— Мати все-таки … – відгукнулася Ніна, проковтнувши грудку в горлі.
— У моєму селі про таких говорили “собакам її віддати”. Серйозно, зав’язуй вже з цими розмовами.
— Та нехай… Так вона з’являється раз на півроку-рік – і на цьому все закінчується. А якщо я почну обурюватися або обірву спілкування – буде більше морок, ніж зараз.
— Справа твоя, – відповів дружині Ярослав. І почав переказувати смішні історії з роботи, щоб відволікти дружину від невеселих думок. На честь Ярика, вийшло у нього, як і завжди, гідно. Принаймні, засинала Ніна вже без важкого відчуття в грудях і почуття образи, що не проходить з роками. А о другій годині ночі пролунав дзвінок.
На тому кінці дроту була мати, яка схлипуючи і задихаючись, бурмотіла щось про Вірочку. З п’ятнадцятої спроби вдалося зрозуміти, що на будинок, де жили Віра з родиною, звалилося дерево. Всі живі і навіть більш-менш здорові, ось тільки сестра зламала ногу, а ще – сімейству з п’яти чоловіків абсолютно ніде жити.
— Дочка, у тебе ж будинок великий. Притули сестру з дітьми на пару місяців, – скомандувала мати. Те, що її тон і близько не був схожий на прохання, Ніна навіть не помітила. А ось на кількість членів родини звернула увагу.
— То начебто у неї мужик був, чого їх п’ятеро раптом, мам?
— Та кинув її! Як тільки все це сталося, вудки змотав – і пішшов. Чоловіки нині такі, що поробиш. То що коли нам під’їжджати?
— Нам? – знову здивувалася Ніна.
— Я з ними приїду. Про Віру подбаю, за дітьми догляну. Все-таки мене вони знають, а ти взагалі чужа людина. Хоч би познайомилася з племінниками, – докорила мати. Ніна лише зітхнула. Враховуючи досвід спільного проживання з Вірою в минулому, підтримувати з нею контакт та й спілкуватися з її дітьми бажання не було. Але тут ситуація не просто зі спілкуванням, та й не тому, що «захотілося»… У людини жити ніде. А діти взагалі ні в чому не винні.
— Я з чоловіком пораджусь. Передзвоню, – пообіцяла Ніна матері.
Ярик, почувши зведення про ситуацію, спохмурнів і спитав у дружини.
— Ти ж розумієш, що тобі зараз усе це сімейство сяде на шию?
— А що ти пропонуєш? Їм справді нема де жити, а Віра ще й зі зламаною ногою.
— Бреше твоя мати, – скривився чоловік. – За законом сім’ї у такій ситуації зобов’язані надати тимчасове житло. В області повно таких самих будинків-розвалюх, як у них був, пусті стоять. У мене друг із роботи, коли через п’яного сусіда його квартира згоріла, вже наступного дня ключі отримав. Так, від барака з пічним опаленням та без ванни з душем, але жити там було можна. І він жив три роки. Потім уже отримав нормальну квартиру, ось там уже черги, так. Але зовсім без даху над головою таких не лишають. Особливо із дітьми. Там, відмовись міська адміністрація житло надати, і всіх прижмуть по саме нехочу, з цим суворо, ти ж знаєш. Тож жити твоїй сестрі сто відсотків є де. Просто твоя мати під шумок хоче молодшій дочці покращити житлові умови. Адже знаєш цю ситуацію з лисицею та зайцем? Спочатку хвіст на поріг, а потім із хати геть.
— І що ти пропонуєш? – знову уточнила у чоловіка Ніна.
— Пропоную все-таки махнути в Туреччину. Ось зараз можу взяти путівки – і поїдемо відпочивати. А за два тижні, я більш ніж впевнений, усі проблеми із житлом для «бідних родичів» вирішаться самі собою.
— Мама дзвонитиме.
— Не підключай роумінг. А якщо раптом що спитає… Скажеш, чоловік-тиран, робиш усе, що він накаже, надумав на відпочинок полетіти, вночі зібралися й до аеропорту. А ти, бідолашна, навіть купальник взяти забула, довелося на місці за кінськими цінами купувати.
— Не погано це якось.
— А з тобою добре поводяться всі ці роки? Ось і відповідай взаємністю. Від сестри ти, як я пам’ятаю, нещасної листівки на жодний день народження всі ці роки не отримувала, а тут раптом нате вам!
Подумавши, Ніна вирішила погодитись на пропозицію чоловіка. Ось тільки вже за півтори години пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв натовп людей. Мати, четверо дітей різного віку та Віра на милицях. Сестру Ніна впізнала важко. Відразу було видно, що ці роки жінка активно прикладалася до алкоголю.
— Ось дочка, приїхали, як я й казала.
— Взагалі я збиралася порадитися з чоловіком, – обурилася Ніна. Але осіклася, побачивши розгублені погляди дітей. Ось уже кого справді було шкода. Виставити родичів за поріг зрештою рука не піднялася. Та й пізно вже. Скріпивши серце, Ніна відійшла убік, дозволяючи всім зайти.
— Ось тепер точно до Туреччини, – пошепки сказав чоловік, розуміючи, куди йде справа.
— А будинок?
— Ну, ми все одно ремонт робити збиралися, тож вважатимемо, що запросили бригаду демонтажу.
Рано-вранці, ні слова не кажучи, Ніна з чоловіком зібрали речі і поїхали в аеропорт. Вже дорогою на телефон почали надходити дзвінки від матері, але Ніна їх благополучно ігнорувала. Чати вибухали від повідомлень, але все це жінка вперто не читала. А коли вони з чоловіком повернулися додому – над їхніми головами буквально розкрилася брама пекла.
— Кинули одних! Віра зі зламаною ногою, цих четверо, за всіма стеж, усім приготуй, нагодуй, одягни-взуй! Грошей ні копійки.
— А не було чого приїжджати без запрошення! – Вперше в житті заперечила матері Ніна. Мовчазна підтримка чоловіка за спиною надала жінці сил.
— Мені треба було надвір з дітьми йти? – подала голос Віра.
— Та тільки через дітей я тебе не вигнала одразу. До речі, два тижні минуло. Що там вирішили із тимчасовим житлом?
— Яким ще тимчасовим житлом?
— А ти що думала, я тебе постійно терпітиму в своєму домі? Розкотила губу, вистачило мені твоїх викрутасів у дитинстві, – у Ніну наче вселився біс. Вона знала, що в будь-якому випадку буде винною в очах матері, але від сестри чекала трохи розумнішої поведінки. Хоча б тому, що таки пустила її тоді. А могла б і вигнати.
— Наважуюсь нагадати, що це і мій будинок теж. Ви мали два тижні, щоб вирішити житлове питання, громадянко. Якщо за дві години ви не покинете цей будинок – викликаю поліцію і вас виставлять силою.
— Ах ти … – тільки зараз Ніна зрозуміла, що за запах розливається вдома. Перегар. Сестра була відчутно п’яною. Певне, застосовувала «народні методи знеболювання». Ситуація набула критичного обороту, коли жінка полізла в бійку. Діти закричали. Ярик, не будучи дурнем, викликав поліцейських, розуміючи, що просто так проблему не вирішити. Віра ще й спробувала виставити Ярослава винним, мовляв він на неї першим напав. Мати підтримала дочку, а Ніна, закономірно, стала на бік чоловіка. Ситуація могла б прийняти поганий оборот, але в один голос загули діти.
— Мама перша на дядька напала! Вона й нас б’є!
А це вже стало сюрпризом. Підсумки розбірок сім’я підводила вже через два тижні. Весь цей час племінники Ніни жили з ними, тоді як Вірі з матір’ю довелося покинути будинок. Ніна сама не розуміла, як вийшло, що вона погодилася взяти дітей під тимчасову опіку. Тут, треба сказати, вплинув чоловік, який сказав, що дітлахи явно не в матір пішли і поведінкою, і характерами. Старші майже одразу пішли на контакт і чесно розповідали тітці та дядькові про ту ситуацію, що була у них у родині.
Ніна була права у своїх висновках. Віра була алкоголічкою. Сім’я вже кілька разів потрапляла в поле зору органів опіки, переважно через поганий стан будинку. Коли вкотре Вірі пригрозили позбавленням батьківських прав, вона поскаржилася матері та жінки удвох вигадали всю цю ситуацію. Навіть гіпс начепили на ногу, щоб викликати більше жалю та співчуття. Думали пожити в хорошому будинку старшої сестри, пройти благополучно пару перевірок, а там уже все б і налагодилося само собою. Діти про все мовчали, бо боялися опинитися у притулку. Але й дивитися, як мама розкидається неправдивими звинуваченнями на адресу іншої людини, теж не змогли і виступили проти неї. А про все розповісти поліції вирішили, бо розуміли: Віра тепер не дасть їм життя. Не стояло вже питання «в сім’ї чи в притулку», дорога тепер була лише одна.
Слухаючи історії з життя племінників, Ніна ледве стримувала сльози. Згадувала себе в їхні роки, як була такою ж нелюбою і не особливо й бажаною дитиною. Можливо, їй вийшло б не прив’язатися до дітей, якби вони малювали їх уяву раніше і зі слів матері. Але всі четверо не були ні розпещеними, ні примхливими, ні злими.
— Скажіть, а що потрібно, щоб оформити постійну опіку? – запитала Ніна в одній із розмов із поліцейськими. Ті одразу порадили звернутися до відділу опіки та піклування. І поки йшлося про позбавлення Віри батьківських прав, Ніна з Яриком паралельно збирали потрібні документи.
Віра, наскільки подружжю було відомо, так і продовжувала жити з матір’ю. І вони б давно забули про обох жінок, але одного разу на порозі виникла жінка, яка сором’язливо прикриває руками величезний синець на обличчі.
— Доню, рідна, рятуй, сил моїх більше немає. Як поселила її у себе, життя мені не миле стало. П’є, пенсію відбирає, зараз ще… Руку на матір підняла.
— Ну то вижени її, – знизала плечима Ніна. – Або продайте троячку, якраз на дві однушки розміняєте.
— Ти мені не допоможеш? – з надією дивилася на Ніну матір.
— Не-а, – Ніна склала руки на грудях, відчуваючи, як розтиснувся в грудях багаторічний ком образи і розлади. — Ти мені що сказала при останній зустрічі? Що я тобі не дочка? Що в тебе тепер лише одна дитина – Вірочка. І знаєш, так і було завжди, мам. Ось тепер іди – і сама розхлинуй усю ту кашу, що ти зі своєю Вірочкою заварила. А до мене більше не приходь – справ і без тебе по горло. Четверо дітей, сама розумієш. Молодших цього року до школи відправляти, проблем вище за дах.
— Але…
Договорити жінка не встигла – Ніна демонстративно зачинила двері перед її носом. Мама назвала її «дочкою» надто пізно.