Ми з чоловіком знову сварилися. І так майже щодня вже два тижні з того часу, як приїхали його тітка і дядько.
— Андрію, я втомилася від постійного бардака! Євген Петрович взагалі за собою нічого не прибирає, а лише розкидає. Усюди його речі. Їсть він так, що після кожної його трапези треба підлогу перемивати – у крихтах все просто! У мене нерви здають. Я ж не домогосподарка, я працюю взагалі!
— Так, мене теж багато чого напружує, Людо. Треба поговорити з ними, я цим займуся найближчим часом. Не засмучуйся даремно! – відповів чоловік, збираючись на роботу.
Я залишилась одна. Дядько та тітка Андрія дивилися телевізор у залі, залишивши за собою гору немитого посуду після сніданку. Благо, працювала я з десятої ранку, і встигала прибратися. Але все одно це дуже злило і нервувало.
Ми з Андрієм прожили разом уже сімнадцять років. Семке, нашому синові, йшов шістнадцятий рік, і він був у тому віці, коли в юнаку раптом сходяться лід і полум’я, за віршами Пушкіна, хоч великий поет і писав зовсім про інше.
Живемо з Андрієм добре. Золотих гір не бачили і не бачимо, але я завжди була впевнена у своєму щастя. Він працював у поліклініці дитячим офтальмологом, я бібліотекарем. Зарплати в обох досить скромні, але ж не в грошах, як кажуть.
Коли народився Сьомка, чоловік якраз влаштувався працювати в поліклініку, де працює зараз. Дізнавшись, що ми чекаємо на поповнення, він звільнився. Робота там була та ще. Я була рада. Так, платили скорякам більше, звичайно, але чоловік цілодобово пропадав на чергуваннях, втомлювався так, що від нього вже залишилися одні очі та вуха – такий став худий. Вагітність мені далася нелегко, була потрібна допомога. Та й про дитину ми ілюзій не мали, розуміючи, яка величезна відповідальність малюк.
Сьомка народився у страшну завірюху, у лютому. Я більше такої хуртовини не пам’ятаю. Немов сама природа вітала прихід у світ нової людини, яка кричала так, що всі одразу жартували – командиром буде. Андрій був радий. З Сьомою він дуже допомагав мені. І пелюшки міняв, і прав, і ночами вставав. І працював, звісно ж. Але розумів, як я стомлююся з маленьким, і ніколи не скаржився, що йому важко. Інші мужики до дітей, поки ті такі малі, не торкаються, а мій був мені справжньою опорою та підмогою.
Іноді допомагала моя мама, але вона жила далеко і часто приїжджати не могла. Крім того, її часто просили допомогти мої старші брати зі своїми дітьми, а ті жили через два будинки, тож бабусі було з онуками хоч розірвись.
Батьки чоловіка допомагали грошима, але із Сьомкою допомагати не рвалися. Батько Андрія був серйозним лікарем, багато працював. Мати викладала теж щось медичне у ВНЗ. Так що обидва вели активне соціальне життя, яке не готові були принести на вівтар пелюшок та червонощокого примхливого карапуза. А Сьомка ріс пацаном бойовим, і жару нам із батьком ночами задавав частенько. Благо, тато-педіатр – благословення для молодої сім’ї з немовлям, тож хоч тут горя ми не знали.
А після року Семен різко перестав приносити особливий клопіт. Став майже самостійною бойовою одиницею, яка жваво бруднилася кашею, освоюючи складне мистецтво поїдання ложкою твердої їжі, а потім і зовсім пішов у дитячий садок, де швидко прижився, і навіть особливо не хворів. Я повернулася на роботу, де мене щиро чекали та тепло прийняли. Так і жили, і не тужили б, але одного разу Андрієві зателефонувала сестра його матері, Любов Олексіївна:
— Андрюшенька, вітаю! Як ваші справи? Як Семен? Напевно, вже великий? Та ти що, п’ятнадцять років! Незабаром одружити час.
— Так, точно, тітка Люб. А ви чого дзвоните? – насторожився Андрій.
— Та таке діло, плем’яш. Ми, знаєш, у селі живемо, накопичили на ремонт, а нікуди подітися на старості років. Сидіти в пилу та бруду не хочеться, там же і трубу треба тягнути, і газ міняти, будемо без опалення та води. Не приймеш на пару місяців погостювати і перебитися?
— Ну, якщо така справа, по-родинному приймемо! — не подумавши і не порадившись зі мною, погодився Андрій.
Я одразу відчула що це ні до чого доброго не приведе. Коли він поклав слухавку, сказала:
— Два місяці з чужими людьми у домі? Ти в своєму розумі? Я бачила їх один раз. Хто знає, які вони на перевірку люди виявляться, Андрію!
— Не нагнітай. Нормальні вони, не скандальні, не звадливі. Люди як люди, уживемося вже. Ненадовго ж.
Я вдихнула, пересипаючи чайну заварку в спеціальну гарну баночку, закрила її, прибрала на місце:
— Гаразд, як скажеш. Але я заздалегідь не в захваті.
Тітка та дядько Андрія затягувати не стали, і з’явилися всім двором – навіть кота з собою прихопили. Кіт виявився жовтооким чудовиськом розміром із собаку Баскервілей, якого ще не встигли намазати фосфором і пустити гуляти болотами. Мені відразу було заявлено, що «Барсенька їсть тільки натуральну їжу!». Барсенька виглядав так, що цією їжею були щонайменше цілі поросята, яких той міг з’їсти одним махом.
Так-сяк за два дні розклали речі, розташували гостей у кімнатах, і почалося наше спільне життя. Перший тиждень гості поводилися обережно, придивляючись до нас. Андрій з Євгеном Петровичем увечері говорили про господарство – чоловік мріяв колись придбати свій будинок, завести якусь худобу. Євген Петрович охоче ділився премудростями сільського життя. Любов Олексіївна намагалася говорити зі мною приблизно про те саме, але мені було зовсім нецікаво. А ще я дуже втомлювалася на робот.
Семена взагалі приїзд гостей не торкався ніяк. Він, щасливий від неробства на літніх канікулах, замикався у своїй кімнаті і до ранку грав з друзями в якусь гру. Я не розуміла цього захоплення сина, але влітку до нього не лізла – нехай хлопець відпочиває. Рік він закінчив добре, так що нема чого чіплятися до дитини.
— А що це він цілими днями грає у ігри? Залежний? — якось спитала мене тітка чоловіка, маючи на увазі захоплення Семена.
— Та зараз усі підлітки такі, тітко Любо, не переживайте! — відмахнулася я, цілком упевнена, що жодної ігрової проблеми у сина немає, і це лише невинне хлоп’яче захоплення сучасної дитини.
— Не знаю, я по телевізору дивилася, що все так і починається… — завела було тітка, явно маючи намір натякнути, що я як мати сліпа.
— З моїм сином усе гаразд, Любов Олексіївно! — наголосивши на слові «моїм», відрізала я.
Тітка замовкла, стиснувши губи. На тому розмова закінчилася, але наступного дня вона причепилася до того, як я готую борщ.
— Людо, ну хто так ріже капусту! Ти ж не поросям баланду вариш, а людям. Ми таке з Женечкою не любимо!
— Може, тоді самі зварите, а я пішла б зі сценарієм до заходу посиділа, га?
— Ну, що ти, коли почала варити, вже доварюй. Я ж не в образу говорю, а просто.
І так без кінця та краю. Щодня було щось, до чого тітка чіплялася. Дядько від неї не відставав:
— Андрію, а чому в тебе кран біжить постійно? Що зробити не можеш?
— Дядьку Жень, я лікар дитячий, а не сантехнік. Давайте я залишу номер, ви викличете фахівця, все одно ж удома.
— Ой, ні-ні, я з вашими міськими зв’язуватися боюся! — відразу пішов у відмову допомогти Євген Петрович.
Час минав, і другого тижня рідня нахабніла вже настільки, що почала дратувати і мене, і чоловіка. Все у нас не так та не добре. Крім того, дядько Женя і справді був жахливо неохайним чоловіком. Він їв так, що все валилося на підлогу, тарілки за собою не вважав за потрібне навіть у раковину поставити, не те, що помити. Речі він свої розкидав у всій квартирі.
Спочатку, коли ми робили йому зауваження, він деякий час намагався дотримуватись видимості порядку, але вистачало його від сили на день-два, а потім все ставало ще гіршим. Я дратувалась все більше, ми з чоловіком сварилися щовечора перед сном. Мені це не подобалося. Ніколи стільки розладу наша сім’я не знала, як тепер через непроханих гостей.
— Андрію, ми не протягнемо два місяці. Потрібно якось вирішувати питання. Нестерпно.
— Ну, потерпи ще трохи. Вже третій тиждень пішов, лишилося крапельку.
— Мені ця крапелька вже поперк горла встала, Андрію. Ну скільки можна!
А потім сталося те, що точно ніхто не міг передбачити. З мого гаманця зникли гроші. Доволі велика для нас із Андрієм сума. Я хотіла піти лікувати зуб, і збирала їх. З’ясувалося зникнення на порозі стоматологічної клініки, коли я з чистого випадку вирішила зазирнути і перерахувати відкладену суму. У відділенні для купюр замість десяти тисяч стояло дві купюри по п’ятсот гривень. Я ахнула, і набрала чоловіка. Сльози самі полилися з очей. У Андрія, на щастя, був обід. Він злякався, почувши, що я плачу.
— Людо, що? Говори! З Сьомою щось?
— Ні, не з Сьомою… Хоча. У мене гроші зникли, що я відкладала на зуби. Пам’ятаєш, казала, що лікувати піду. І ось, ні копійки майже. Тисячну гривень залишилося. Хтось міг взяти. Невже син?
Тут мені згадалася розмова з тіткою чоловіка про те, що ігри комп’ютерні підлітка до добра не доведуть.
— Може, він і справді у своїх іграх там уже завис, і руку на батьківське підняв? – Насилу стримуючи ридання, запитала я чоловіка.
— Людо, схаменись! Це наша з тобою дитина. Так, він не ідеал і характером у мене, але він ніколи, чуєш, ніколи б не вчинив крадіжки у матері! Подумай сама.
— А хто тоді взяв? Втратити я не могла.
— Так. Давай зараз ти заспокоїшся, скільки в тебе лишилося? Зайди в кафе, випий кави і з’їж щось солодке. Розбиратися ми будемо з усім удома та разом. Добре, рідна моя?
Я кивнула, хоч чоловік і не міг бачити цього, видихнула в трубку “Добре!”, І скинула дзвінок. А вдома чекав неприємний сюрприз. Біля порога стояли новенькі туфлі явно пристойної вартості.
— У нас гості? — спитала я з порога Семена, що вийшов зі своєї кімнати.
Син знизав плечима, заперечливо похитавши головою:
— Ні, ма. Але тітка Люба ходила по магазинах, купила нові туфлі, і голосно ними хвалилася по телефону перед якоюсь сільською подружкою.
Задзвонив мобільний. На екрані висвітлилося фото усміхненого Андрія.
— Так! Ти коли додому? О, вже вільний! Це чудово, тому що я не знаю що я з твоїми тіткою та дядьком зроблю просто! — у моєму голосі дзвенів метал, і я майже побачила, як чоловік блідне і швидко прискорює крок.
— Мам, чого трапилося? — Семен навіть на вушники зняв, схвильовано вдивляючись у мене, але я показала головою – мовляв, не зараз.
— Любов Олексіївно, Євгене Петровичу, у мене до вас розмова! — крикнула я, у зал, де сиділи гості, — Ви завжди на гостинність такими ось вчинками, як крадіжка і купівля на вкрадені гроші нових туфель робите, чи це тільки нам з Андрієм пощастило вас у такому непривабливому амплуа побачити?
— Подумаєш, взяли гроші з твого гаманця, ще назбираєш – Заявила мені рідня чоловіка
Я здивувалася. Я чекала чого завгодно: каяття, прохання пробачити, але не ось такого непробивного нахабства і впевненості у своїй правоті. Жодних докорів совісті гості не відчували. Я почула, як відчинилися вхідні двері, і в кімнату широким кроком влетів схвильований чоловік.
— Помилуйся, Андрію! Мало того, що гроші взяли та витратили, то ще й не соромно їм!
Чоловік звів брови на переніссі. Він не терпів ні брехні, ні крадіжки. Так виховали його батьки, так він завжди чинив із близькими людьми, так виховував нашого сина:
— Отже, дорогі родичі. Часу вам на збори годину. Я замовляю таксі, яке відвезе вас на вокзал. Щоб вашої ноги в нашому домі більше не було! Пустив на свою голову, називається…
— Ні, любий племінничок! Нікуди ти нас не виженеш! — дядько підвівся з дивана, тремтячи повними щоками. — Не велику суму ми позичили, щоб нас викидати, як кошенят на вулицю!
Скандал набирав обертів, і Андрій кам’янів обличчям. Цей вираз його я знала, і він не віщував родичам нічого доброго. Чоловік мій був м’якою і спокійною людиною, але, як то кажуть, бійся гніву терплячих.
Він мовчки покинув зал. Я пішла по нього. З кімнати лунали крики тітки, що нічого ми не доведемо, і взагалі не збідніємо із-за крихітної суми.