Новина про вагітність Аліса сприйняла з радістю. Вони з чоловіком, Богданом, були одружені лише два місяці, і дитину не планували. Але ця випадковість стала приємною новиною для пари.
Богдан добре заробляв, а Аліса могла працювати віддалено. Тож молодята вирішили найближчим часом розпочати ремонт у дитячій. Аліса ж була така рада своєму цікавому становищу, що присвятила весь вільний час добору дитячих речей. Вона скуповувала іграшки, дрібнички, аксесуари, навіть не знаючи стать дитини. Брала універсальні речі, без прив’язки до статі дитини. Дуже швидко квартира перетворилася на склад дитячих речей.
— Алісо, люба, але малюк народиться лише через дев’ять місяців, — дивувався Богдан, дивлячись на те, як дружина перебирає маленькі дрібнички і милується тим, що купила.
— Мені так подобається… я не можу відмовити собі в задоволенні, — вона притискала до себе чергову сорочечку, і її очі блищали.
Дивлячись на те, наскільки щаслива дружина, Богдан відступився. Він домовився про ремонт у дитячій та замовив меблі.
Пара вирішила не говорити про свої новини рідні, боялися наврочити. Але приховати щасливі очі було неможливо.
— Сьогодні мама приїде в гості, — сказав Богдан одного разу.
— Я намагатимусь закінчити раніше. А що за привід?
— Виявляється, у них із батьком сьогодні річниця. А я зовсім забув…
— А чому вони вирішили святкувати у нас?
— Мама сказала, що у нас велика вітальня і натякнула, що ми давно не звали гостей.
— Ясно, – Аліса не дуже зраділа.
Не те, щоб вона не любила рідню чоловіка, але саме того дня у неї був завал по роботі і потрібно було бути присутнім в офісі. До того ж бос вирішив послати на зустріч із клієнтом саме Алісу, тому після наради вона вирушила на таксі в інший кінець міста. Загалом через пробки Аліса запізнилася до вечері, яку мала приготувати сама…
— Богдане, я не встигаю. Треба щось вигадати… — майже плакала вона.
— Замовимо у ресторані.
— А може, краще взагалі зустрітися на нейтральній території, якщо ми будемо їсти ресторанну їжу?
— Ні. Ти знаєш, що моя мама дуже вибіркова в їжі. Скажемо, що це ти приготувала і жодних питань не виникне.
— Ти впевнений?
— Впевнений.
На щастя, через затори затрималася не лише Аліса, а й сама свекруха. Подружжю абияк вдалося розкласти ресторанну їжу по тарілках, зробивши видимість домашнього куховарства. Аліса ледве встигла накрити на стіл, як пролунав дзвінок у двері.
— А ось і ми… — почувся голос свекрухи. Коли Аліса вийшла в коридор, виявилось, що Світлана Іванівна приїхала не одна. Разом із нею прийшов син із дружиною і, звичайно ж, свекор.
Вони принесли торт і щось на стіл, Аліса не звернула увагу. Вона була зосереджена на тому, щоб кожному видати тапочки, забрати пальто… загалом, вшанувати гостей.
— Ну заходьте. Стіл накритий, — покликав Богдан. Він був радий, що сім’я оцінила «старання» його дружини схвальними посмішками.
— І як ти, Алісо, все встигаєш? — спитав Антон, брат Богдана.
— Моя дружина – просто диво! — Богдан обійняв Алісу, бентеживши її. — І працює, і готує, і за побутом стежить. Загалом ідеальна дівчинка.
— Вчись, Іро, — жартома сказав Антон, дивлячись на свою дружину. Ірина була старша за Алісу і працювала бухгалтером в одній великій фірмі. Вона завжди скаржилася, що нічого не встигає і, за словами Антона, вдома в їхньому холодильнику «вічна мерзлота і порожнеча». У їхній сім’ї з їжі часто бували лише сосиски та напівфабрикати.
Свекруха вважала, що харчуватись потрібно правильно і ненавиділа таку їжу. Вона постійно контролювала Алісу, коли вона жила з Богданом на правах дівчини. Були скандали на грунті нездорової їжі, і Аліса твердо усвідомила, що для того, щоб отримати свекруху, їй потрібно створити образ ідеальної господині.
Алісі це вдалося. Вона спеціально налагоджувала стосунки зі свекрухою, задобрювала її. Але навіть незважаючи на те, що молодша старалася, Світлана Іванівна ставилася до старшої невістки з більшою теплотою. Можливо тому, що Іра була дочкою її подруги.
Родичі розсілися за столом у передчутті вечері. Чоловіки нахвалювали їжу, Аліса зніяковіло червоніла. Вона добре готувала, але саме того вечора похвала була незаслуженою. Щоправда, про це ніхто не повинен був дізнатися.
— У мене в тарілці волосся, — припиняючи потоки компліментів, заявила Іра. – Білий.
Усі подивилися на Алісу. У неї було коротке темне волосся.
— Я не буду це їсти.
— Напевно, з магазину потрапив сюди… — ще дужче почервоніла Аліса.
— Так, я пам’ятаю, продавець, яка відрізала шматок риби для салату якраз була з довгим світлим волоссям.
— Рибу в салат треба солити самостійно. А не у продавщиць брати. У неї взагалі були на руках рукавички? Що за магазин, де продавці без шапочок? – обурилася Світлана Іванівна.
— У шапочці була, просто так збіглося. Ну з ким не буває… це ж не тарган,— пожартував Богдан. — Хоча можете не їсти. Нам більше дістанеться.
— Точно, давай добавку, братику, — підхопив Антон. Вони підморгнули один одному, а ось Іра ще більше образилася на те, що чоловік став на бік невістки.
Ця ситуація не дуже сподобалася Світлані Іванівні, але зробити сина винним вона не могла. Тому звинувачувала в помилці винятково невістку. А ось Аліса ще сильніше закохувалась у свого чоловіка. Він був таким винахідливим і виправдав її в очах своєї родини.
Вона глянула на Богдана таким поглядом, що за столом повисла незручна пауза.
— За кохання? – Ситуацію врятував свекор. — Щоб і через тридцять сім років ви так само один на одного дивилися.
— Ура!
Рідня знову пожвавішала. Близькі почали вітати подружжя з річницею весілля. І все ж Світлана Іванівна була жінкою досвідченою і могла визначити те, що син і невістка мають якісь таємниці. Вона буквально вирувала Алісу поглядом, а та тільки щасливо і загадково посміхалася, переглядаючись із чоловіком. А ще… Аліса тільки вдавала, що п’є ігристе.
Свекруха не змогла пропустити цей момент і почала підозрювати невістку. Але їй потрібні були вагоміші докази. А поки що всі сиділи за столом і все йшло цілком непогано. Але тільки доти, доки Аліса не втратила пильності. Вона вийшла з-за столу і пішла до вбиральні, залишивши сім’ю у вітальні.
Повертаючись, вона помітила, що в їхній спальні хтось був… підійшовши ближче, почула ридання.
— Не переймайся, Іро, ну що ти плачеш?!
— Це не чесно! У такий момент… як мені радіти з того, що в них буде дитина?! — ридала Іра.
Що тут відбувається? — Аліса зайшла до спальні і помітила, що у свекрухи в руках був пакет із дитячими речами, а Іра притискала до себе маленькі речі з таким обличчям, наче вона їх ніколи більше нікому не віддасть.
— Чому ти не сказала, що вагітна? — досить різко спитала свекруха.
Від її тону Аліса здивувалася.
— Чи хотіли б ви це зробити на десерт? – Крізь сльози, додала Іра.
Алісі не сподобався цей «допит». Вона була законною дружиною Богдана, і в її вагітності не могло бути нічого поганого.
— Ми одружені та планували дітей. Ви ж знаєте, що коли чоловік і дружина люблять один одного, у них з’являються діти, — сказала Аліса, намагаючись триматися спокою.
— Та ти знущаєшся?! — ще дужче заплакала Іра. — Спеціально так кажеш! У тебе немає жодного почуття такту!
— Іро, я не розумію, які претензії до мене? – Аліса починала закипати. Їй захотілося висмикнути з рук у Ірини речі, куплені для своєї дитини.
— Ти чудово знала, що в Ірочки був викидень якийсь час тому. Вона досі не може оговтатися, — шкодуючи старшу невістку, сказала свекруха.
— Минуло два місяці. Це у минулому і не має відношення до планування нашої родини.
— Ще як має! Не можна так чинити! Ми три роки не можемо народити, а ти… тільки вийшла заміж і одразу залетіла, хоча вам ця дитина не потрібна зовсім! Та ви розійдетеся за рік, я впевнена!
— Дурниці не кажи, – Аліса обхопила себе руками. Їй стало недобре.
— Своїм щастям ти пораниш Іру, — сказала свекруха невістці. — Не ти мала народжувати першою. Одумайся, Алісо! Ви надто поквапилися.
— Я не зрозумів, що це за розмови за моєю спиною. — у кімнаті з’явився Богдан. Якби він не прийшов вчасно, Аліса могла впасти, бо її ноги майже не тримали. =— Дорога? Ти чого? – Він підхопив дружину і повів її на свіже повітря.
— Все нормально. Просто… стало душно,— тихо сказала вона.
— Що тобі наговорили? Ти вирішила сказати, що вагітна? Навіщо?
— Вони самі знайшли пакет із речами та іграшки. Твоя мати про все здогадалася.
— Чому ви мені не сказали? — суворо запитала свекруха, вийшовши на балкон слідом за подружжям.
— Мамо, повернися додому. Ми без тебе розберемося.
— Богдане! Я вимагаю пояснень.
— Добре. Ти скоро станеш бабусею. Задоволена?
— Я розраховувала на інше оголошення.
— Тоді не варто було квапити події. Ми б сказали трохи згодом.
— Та з її обличчя все стало ясно. Світиться, як начищений таз! А ще я побачила у помийному відрі пакети з ресторану. Ви всі набрехали, їжа була покупною! — Іра теж вийшла на балкон. Вона поводилася неадекватно, звітуючи Алісу за те, що та посміла завагітніти раніше, ніж треба. Назрівав скандал.
— Я вважаю, що вечір закінчено. Вам час додому. Брате, відводь дружину. Їй треба охолонути,— Богдан сказав Антонові лише кілька слів, і той одразу зрозумів, що треба робити.
— Аліс, пробач. Ми просто… просто Іра дуже переживає. Не сердься. Я дуже за вас радий, – сказав Антон і повів роздратовану дружину на вихід.
Світлана Іванівна теж не затримувалась. Вона поспішила за сином та старшою невісткою. Один свекор був радий і не розумів, чого поспішати додому.
— А як же чай? — спитав він.
— Вдома поп’єш, – обсмикнула його дружина.
— Ех шкода. У Аліси дуже смачний чай із прянощами.
— Залишайтеся, Валентине Валентиновичу, — тихо сказала Аліса. З усієї рідні тільки він і старший брат Богдана ставилися до неї тепло. А ось жінки чомусь не злюбили Алісу.
Коли родичі пішли, вона лягла на ліжко та розплакалася.
— Ти чого? Розкажи, що тобі наговорили, доки мене не було?
— Вона попросила мене позбутися дитини, — зізналася Аліса, вводячи чоловіка у ступор.
Він не міг повірити, що його мати пішла на таке.
— Я більше не пущу їх до нас додому. Зовсім збожеволіли, — сказав Богдан, заспокоюючи дружину.
Наступного дня він поїхав до батьків і серйозно поговорив із матір’ю.
— Аліса все не так зрозуміла, — відразу почала виправдовуватися Світлана Іванівна, зрозумівши, що син не жартував. Він серйозно сказав їй, що не дозволить спілкуватися з онуком, якщо та не перестане упереджено ставитись до невістки.
— Я просто сказала, що ви поспішили. І треба було почекати.
— Чого?
— Поки Іра з Антоном народять.
— Правда? А якщо вони ніколи не народять? — сухо спитав Богдан.
— Що ти таке кажеш?!
— Це ти що кажеш, мамо? Аліса моя дружина і ми вирішили народжувати, хочете ви цього чи ні, але у нас буде дитина. І думка Іри мене не хвилює. Я щиро порадуюсь за брата, коли він стане батьком, але стояти в черзі до лелеки я не збираюся. А ти можеш вирішувати сама: вибачитися перед Алісою і ставитися до неї по-людськи, або продовжити так само і залишитися без онуків.
— Вибач. Я погарячкувала… — Світлана Іванівна почула сина.
Того ж вечора вона приїхала до Аліси, налякавши її своїм візитом.
— Не хвилюйся, я не проходитиму, — побачивши її очі, відчинені від страху, сказала Світлана Іванівна. — Перепрошую за свої слова. Більше такого не повториться. Я хочу онуків і любитиму їх однаково, не поділяючи на перших і других. Тож народжуйте. Ми з батьком даємо вам своє батьківське благословення і допомагатимемо всім, що потрібно, — усміхнулася Світлана Іванівна.
Аліса розплакалася, і перша зробила крок назустріч свекрусі. Вони обнялися, і більше Світлана Іванівна не вирізняла старшу невістку, зберігаючи нейтралітет. А через кілька місяців Ірина нарешті завагітніла. Вона була щаслива, задоволена і перестала заздрити Алісі.