Вчора у Наташі з’явилися на світ дві дочки. Вони, як дві краплі води, були схожі одна на одну. Темне волосячко, а на світ дивилися дві пари блакитних, як весняне небо, очей.
Скоро Наташу виписуватимуть додому. Дитячий лікар Ольга Іванівна оглянула дівчаток:
— Здорові! Можна виписувати.
Але медсестра простягла їй аркуш паперу. Мама дівчаток хоче забрати лише одну доньку, а на другу написала відмову. На вмовляння, що не можна розлучати близнюків, вона й слухати не хотіла.
— Навіщо мені дві? Я одне ліжечко купила, і візок у мене один. Де ж я стільки одягу їм візьму? Ні. Одну залишу.
Вся лікарня була здивована. Як можна розлучити дівчаток?! Вони обидві абсолютно здорові. Вранці Наташа взяла доньок і пішла зважувати їх. Навіщо? Виявляється таким чином мати вибирала, яку доньку залишити, а яку забрати додому…
Наталя пішла наступного дня з лікарні лише з однією дівчинкою. Їй дали гарне ім’я Каріна. Іншу перевели до палати для таких самих покинутих малюків.
Минуло років шість-сім. каріна захворіла та потрапила до лікарні. І треба ж такому трапитися, що дівчинка, залишена в пологовому будинку, теж опинилася там. Її удочерили і теж назвали Каріна. Каріна йшла коридором. Вона забула в коридорі свого улюбленого ведмедика. Малятко зіткнулася з дівчинкою, яка тримала в руках її іграшку. Вона хотіла відібрати її, але піднявши очі, завмерла здивовано, на неї дивилася дівчинка з її обличчям. Нічого не розуміючи, Каріна ткнула рукою у своє відображення.
— Каріна?
Та кивнула головою і мило посміхнулася.
— Карінка. А це твоя іграшка?
Цілий день дівчата грали разом. Ні на мить вони не відходили один від одного. Співробітники лікарні не могли стримати сліз від цієї зустрічі. Доля звела сестричок. Приймальна мати Полінки намагалася відвести доньку, але та закотила таку істерику, що вона відступилася. А справжня мама була спокійна, гортала журнали. Не впізнати доньку було просто неможливо. Побачивши її вона сказала: “Все добре, її люблять”.
Скоро відмовну дівчинку виписали, точніше мама поспішала забрати її звідси. А сестричка Карінка захворіла ще сильніше. Вона перестала їсти, лежала, дивлячись у стіну, не розмовляла. Велика температура трималася. Мати плакала, бо доньці ставало гірше. Вона цілими днями мовчки дивилася на двері і чекала, чекала на свою сестру…
Заледве Каріна одужала, але посміхатися перестала. При виписці вона, притискаючи ведмедика до себе, сказала:
— Все одно знайду, знайду мою Карінку! Піду гуляти та знайду!
Коли я почула цю історію, то довго не могла прийти до тями. Кинути доньку, свою кровиночку? У мене це не вкладається в голові.