Владислав, мій чоловік, так буденно повідомив, що йде до іншої, я навіть спочатку і не зрозуміла, що відбувається. Коли ж зміст його слів став поступово до мене доходити, я відчула, що земля йде з-під ніг. Мене наче сенсу життя позбавили, намалювали замість майбутнього чорну безодню. Влад все говорив і говорив, збираючи речі, а в моїй голові молотом била лише одна єдина думка: «За що?».
За Влада я вийшла заміж за великою, можна сказати, всесвітньою любов’ю. Ми познайомилися ще у ВНЗ, де навчалися на інженерів, а ще за сумісництвом я вела студентську стінгазету під назвою «Кактус».
Мені дали завдання поговорити з найкращими студентами нашого ВНЗ, навіть видали список імен. Влад був саме першим, оскільки прізвище його починалося на «А» – Александров.
Я знайшла Влада, що сидів у студентській їдальні. Він щось захоплено читав і зосереджено пив компот із сухофруктів.
— Владислав Олександров? – Запитала я цього симпатичного юнака.
— Влад підняв на мене голову і промовив:
— Так це я. Чим зобов’язаний?
— Мене звуть Поліною Романовою. Я з «Кактуса», — брязнула я.
— Звідки? – здивувався Влад.
Зрозуміла, що сказала неймовірну нісенітницю. Тим паче, цілком імовірно, що Влад не читав нашої газети. Я відразу ж постаралася виправитись і уявити себе, як належить:
— Поліна Романова. Я представляю місцевий друкований орган під назвою “Кактус”. Чи можу я поставити вам кілька запитань?
Влад кивнув і мовчки вказав на стілець поруч із собою.
І тут у мене з голови вилетіли абсолютно всі питання, всі до одного, уявляєте? Я сиділа, мовчки дивилася на нього і крутила в руках кулькову ручку.
— То що вас цікавить? — порушив мовчання Владислав. Він дивився на мене такими променистими, світлими очима, що просто мурашки по шкірі.
— Я про вашу успішність… — пробурмотіла я.
— Напишіть краще про компот, — запропонував Влад. — Якщо хтось і заслуговує на увагу, то це компот з яблук і чорносливу.
Я оцінила його дотепність і засміялася. Стаття все ж таки вийшла, я знайшла в собі сили взяти інтерв’ю у цього відмінника. Ми потім довго згадували з чоловіком ту кумедну подію і дякували Долі, що звела нас у такий не зовсім стандартний спосіб. Хоча, мабуть, у Долі всі способи не надто стандартні.
На момент отримання дипломів ми були настільки закохані один в одного, що не могли провести порізно секунди. Тоді Влад мені і запропонував:
— Слухай, Полю. Я не майстер говорити всі ці високі слова, це ти у нас чудово володієш великим та могутнім. Я скажу просто – виходь за мене заміж. Обіцяю любити тебе, як ще ніхто ніколи нікого не любив. Обіцяю берегти від усіх негараздів та труднощів.
Це було сказано не дуже романтично, зате по-чоловічому, ґрунтовно. Зрозуміло, я відразу погодилася.
Після весілля ми зняли невелику квартирку на околиці міста, в одному із спальних районів. Влад досить швидко знайшов собі роботу, але не за фахом. Час був не дуже, йому треба було якось годувати сім’ю і чоловік почав займатися ремонтом машин, благо, у нього це виходило просто чудово.
— Це мене батько навчив, — говорив Сева. — Він у мене працював в автоколоні, міг із заплющеними очима будь-який транспорт відремонтувати. Ось, мабуть і мені, передалися його знання генетично.
Я все ніяк не могла знайти своє місце в житті, тому стала домогосподаркою. Чекала на Влада вдома, готувала йому вечерю і як могла, намагалася забезпечити затишок у будинку.
Потім Влад зрозумів, що горбатитися на чужого дядька не дуже вигідно. Він разом із товаришами зняли гараж і вирушили у «вільне плавання». Єдиним моментом було те, як назвати новоспечений автосервіс. Чоловік запитливо подивився на мене:
— Ось тепер, Полю, настав твій зоряний час. Придумай для нас назву автосервісу, щоб просто наповал!
Мда, завдання не з простих… Я міцно задумалася і видала:
— “Автолікар”!
— Як? – Не зрозумів мене Влад. — До чого тут лікар?
— Ну, ви ж лікарі машин, — почала я пояснювати йому свою алегорію. — Ви лагодите їх «серця», мотори і не тільки. Така назва зачепить клієнтів, будь упевнений.
І назва справді зачепила. Через кілька років у нашому місті працювало вже кілька сервісів під назвою «Автолікар». Від клієнтів не було відбою.
Наш добробут покращився, і ми змогли собі дозволити придбати невелику квартиру. А потім народився син Боря. Здавалося, на всьому білому світі не було щасливішої людини, ніж мій чоловік. Він буквально носив мене та сина на руках, дарував нам подарунки.
- Виросте Борька, свою справу йому передам! — упевнено говорив Влад, хитаючи на руках малюка. — Дивись, який богатир росте.
Я дивилася на цю ідилію і розуміла, що ось воно, просте людське щастя – коханий чоловік, син, затишне сімейне вогнище. А що ще потрібно для того, щоб збагнути гармонію?
Минав час, син ріс, поширювався і бізнес чоловіка. Тепер «Автолікар» не просто мережа невеликих сервісів, це також кілька заправок, магазини автозапчастин, досить просторі автомайстерні з найновішим обладнанням.
Тільки ось Всеволод став іншим, замкненішим, чи що. Воно й зрозуміло, людина ділова, вся у бізнесі. Він повертався додому дуже пізно, від вечері відмовлявся, одразу після душу лягав спати. На той момент ми покращили своє житлове становище, придбали простору квартиру у центрі міста. Боря ходив у восьмий клас.
Я намагалася не лізти в душу до чоловіка – він і так дуже втомлюється, працює на знос. Але в моїй душі була якась образа. Невже всі ці гроші, все це сите, забезпечене життя може замінити прості людські стосунки? Влад ж присягався мені у вічному коханні, а зараз поводиться як сусід.
Власне, я одна виховувала нашого сина. Влад ніколи не цікавився успіхами Борі в школі, коли хлопчик записався до секції футболу, чоловік теж не виявив ні найменшої уваги та інтересу.
— Влад, завтра Боря має дуже важливий матч. Ти прийдеш? – Запитувала я чоловіка ввечері. Той щось уважно вивчав у своєму телефоні.
— Що? – підняв чоловік на мене свої очі. Було очевидно, що він не почув жодного слова.
Стіна нерозуміння росла і височіла, поки в один із днів Влад не повернувся додому і не розбив мене наповал однією лише фразою:
— Нам треба розлучитися.
Усього три слова, але як вони здатні зруйнувати все, що створювалося роками!
— Вона молода, вродлива, розумна. Впевнений, вона стане мені доброю дружиною, а не такою сірою мишею, як ти, — буденним голосом говорив Влад. Слава богу, син був на тренуваннях, тож не став свідком усього цього.
— Ти пробач, квартиру я вам не зможу залишити, — промовив Владислав. — Вона знадобиться нам із Христиною. Щоб ви не відчували себе обділеними, ось.
Чоловік простяг мені пухкий конверт із грошима. Мені хотілося жбурнути ці гроші в обличчя чоловіка, але я стрималася. Нині не той час, щоб розкидатись ними.
До речі, Боря поставився філософськи до того, що його батько пішов від нас, сказав, що це було очікувано:
— Мамо, у мене був батько і водночас його не було. Все логічно!
Ми зняли із сином невелику квартиру, розпочали нове життя. Боря у мене чудовий хлопець – сам вступив до ВУЗу, влаштувався на якусь роботу на віддаленні, загалом не опускав руки. Я ж зізнатися, здала.
Але треба жити, будь-що-будь. Подруги мені знайшли роботу в одній із компаній, що займається нерухомістю. Я працювала секретарем, приймала дзвінки, призначала зустрічі. Робота приносила якісь гроші.
А незабаром Боря заявив, що знайшов собі гарну дівчину, і вони житимуть разом. Я не стала йому перешкоджати, хлопець молодий і не повинен сидіти поряд зі мною цілодобово. Мабуть, хтось зверху вирішив, що вистачить на мою частку страждань і подарував мені шанс на нове життя.
Це сталося влітку, коли я поверталася додому з пакетом продуктів. Біля лави сидів досить милий пес і уважно дивився на мене, уважно, наче справжнісінька людина.
Людей поряд з ним не було, але вигляд у собаки був дуже доглянутий і він зовсім не скидався на бродячого пса. Я підійшла і заговорила з ним:
— А чому такий симпатяга один? Ти що, загубився? Де твій господар?
— Річард! – Почула я ззаду приємний чоловічий голос. Я обернулася і побачила, що до лави поспішає високий чоловік років 45. Він порівнявся з лавкою.
— Ось ти де. Так і знав, що знайду тебе тут. Милий, три роки минуло. Пора вже відпустити свої спогади, — немов людині, сказав чоловік. Мене дуже здивував цей факт.
— Ця лава дуже дорога Річарду, — пояснив мені чоловік. — Моя дружина любила на ній сидіти під час прогулянок із Річардом. На жаль, її більше нема.
Я висловила своє співчуття чоловікові, потім витягла з пакета сосиску, запитала чоловіка:
— Можна я пригощу Річарда? Це трохи його заспокоїть.
— Можна, – відповів незнайомець. — Мій пес той ще ласий.
Річард із задоволенням лопав сосиску, а ми познайомилися із цим приємним чоловіком. Його звуть Петром і він живе неподалік парку. Я назвала своє ім’я і сказала, що теж мешкаю по сусідству.
— Я дуже люблю собак, але, на жаль, своїх немає, — сказала я зітхнувши.
— Так у чому ж справа? – усміхнувся Петро. — Мені здається, що ви припали до душі Річарду. Він із задоволенням візьме вас у компаньйонки.
Ми обмінялися телефонами і вже наступного дня наша весела трійця мирно гуляла парком. Як з’ясувалося, у нас з Петром виявилося дуже багато спільного, він любив тих самих авторів, що і я, любив фільми і терпіти не міг тушковану капусту.
Я почала ловити себе на думці, що дуже часто думаю про Петра. Ці думки надали мені сили і, подивившись у дзеркало, я зрозуміла, що настав час попрацювати над собою, повернути себе в колишню форму. Усі мої подруги помітили різку зміну у моїй зовнішності, зауважив і Боря. Дізнавшись про Петра, він підтримав мене, сказавши, що щасливий, що я нарешті знайшла собі близьку за духом людину.
Незабаром Петро запропонував мені жити разом і я з радістю погодилася. Боря досить швидко порозумівся з Петром, а коли дізнався, що той є співвласником якоїсь комп’ютерної компанії, взагалі розквіт. У них з’явилося багато загальних тем для розмови. Я не заважала їм, прогулюючись у цей час з Річардом, який прикипів до мене всією своєю собачою душею.
Одного дня Боря прийшов до нас у гості з тортом і оголосив урочисто:
— Мамо, Петре! У мене для вас новина – я вирішив одружитися з Мариною. Тож запрошую вас на своє весілля!
І син простягнув нам запрошення. Несподівано я зрозуміла, що мій син виріс. Час пройшов так непомітно… А ввечері того ж дня зателефонував… хто б ви думали? Владислав.
— На весілля сина я піду зі своєю новою дівчиною — заявив мені колишній чоловік
— Та приходь хоч із папою римським, мені що з того? – відповіла я.
— Це я до того, щоб ти не влаштовувала мені сцен ревнощів, — поважно відповів Влад.
Мені були дуже смішні його слова, але я взяла себе в руки і постаралася відповісти якомога серйозніше:
— Хоч це буде й нелегко, я спробую.
Повісивши трубку, я пирснула. Звідки в ньому стільки зарозумілості? Він зовсім не знає, що зі мною трапилося і мабуть думає, що я, як і раніше, рву волосся на голові від безсилля? Що ж, зроблю йому сюрприз.
До речі, Петро допоміг синові з церемонією, узяв на себе частину витрат. Боря почав відмовлятися, але Петро сказав йому:
— Це я роблю для твоєї мами. Зізнаюся чесно, маю величезні плани на неї, якщо ти не заперечуєш.
Все це було сказано в той момент, коли я гуляла з Річардом, тому син розповів мені про розмову пізніше.
Владисдав прийшов на церемонію якийсь пом’ятий, несвіжий. Його супроводжувала безбарвна, наче моль, блондинка, яка раз у раз щось дзижчала йому у вухо. Я хмикнула, це на неї мене проміняв наш успішний бізнесмен? Чи вже не такий успішний, судячи з зовнішнього вигляду?
Коли в дверях з’явився Петро, Влад зблід і процідив крізь зуби:
— А що тут робить Роженко?
— Котику, а хто це? — одразу почала дзижчати його дівчина.
— Це Білл Гейтс нашого міста, — заздрісно зітхнув Сева. — Що тут у нього, рідня?
Коли Петро підійшов до мене, обійняв за плечі і став поруч, Влад якось дивно гикнув, схопив за зап’ястя свою пасію і бочком попрямував до виходу. Я зрозуміла, що він робить – його душили ревнощі! Що ж, він одержав, що хотів.
Ми з Петром дивилися на перший весільний танець сина.
— Пропоную найближчим часом зробити те саме, — сказав мені Петро. — Я про весільний танець.
Я відповідно кивнула головою і подумки подякувала Долі. Все ж таки добре, що життя відфільтрувало непотрібних мені людей, без них і дихається легше.