На іспанському пляжі. Ми тільки що приїхали, розстелили рушники і оселились. Донька зручно вмостилась, а я прислухаюся до навколишніх звуків. Раптом чую російську мову — поруч троє жінок середнього віку, вони обговорюють щось між собою. З якоїсь причини я відчуваю, як це змушує мене встати і зібрати рушник

На пляжі в Іспанії. Прийшли, розстелили рушники. Донька вмостилась.

Чую російську мову від сусідок – трьох жінок середнього віку. Встаю, збираю рушник.

– Катю, пішли далі.

– Чому?

– Пішли.

– ???

– Не хочу чути російської мови. У сусідів запала павза. Одна з жінок прохопилася:

– Слава Україні!

– Героям Слава!

– Та ми з Днєпра, дєвочкі.

– Так і ми звідти, але було б добре чути українську.

В інший день. Лежу, читаю “Людина біжить над прірвою” Багряного.

Поруч сідає огрядна жінка з донькою підлітком. Починають грати в карти, мама говорить голосно, тому до мене долітає російська мова і слово “пізд*ц” щодо складної ситуації в грі. Я в думках посилаю їй “хвилі добра”.

Потім мама каже, що грати неможливо, якщо донька постійно засмучується від програшів, а коли їй піддаєшся, то їй теж не подобається. Донька втуплюється в смартфон, і потім щось тихо говорить матері.

Матір: – Что?

Донька: – … в лікарню…

Матір: – … загиблих? – Капець!

Це було 8 липня 2024 року

You cannot copy content of this page