На пляжі в Іспанії. Прийшли, розстелили рушники. Донька вмостилась.
Чую російську мову від сусідок – трьох жінок середнього віку. Встаю, збираю рушник.
– Катю, пішли далі.
– Чому?
– Пішли.
– ???
– Не хочу чути російської мови. У сусідів запала павза. Одна з жінок прохопилася:
– Слава Україні!
– Героям Слава!
– Та ми з Днєпра, дєвочкі.
– Так і ми звідти, але було б добре чути українську.
В інший день. Лежу, читаю “Людина біжить над прірвою” Багряного.
Поруч сідає огрядна жінка з донькою підлітком. Починають грати в карти, мама говорить голосно, тому до мене долітає російська мова і слово “пізд*ц” щодо складної ситуації в грі. Я в думках посилаю їй “хвилі добра”.
Потім мама каже, що грати неможливо, якщо донька постійно засмучується від програшів, а коли їй піддаєшся, то їй теж не подобається. Донька втуплюється в смартфон, і потім щось тихо говорить матері.
Матір: – Что?
Донька: – … в лікарню…
Матір: – … загиблих? – Капець!
Це було 8 липня 2024 року