Я попросила місяць спокійно пожити з онуками. Грошей тобі лишила, наш дім лишила… Як тобі на думку прийшло так накосячити? — Олена увірвалася до вітальні.
— З якого це дива ти почала каламутити свої порядки? І ще за моєю спиною брудний бізнес влаштувала? — Дочка гнівно витріщилася на матір, яка з невинним виглядом розвалилася в кріслі.
— Так кажеш, ніби ти не хочеш, щоби твоя рідна мати добре жила… Нічого я не влаштувала… — пробурчала Світлана Яківна.
— Мамо, у мене було двадцять кущів розкішних троянд. Ти знаєш, як я люблю троянди… Навіщо ти зрізала всі квіти та продала до квіткового магазину? Яка нормальна мати так зробить? — Олена нервово кружляла по вітальні.
— Ти що, за якісь квіти хочеш влаштувати істерику? — Мати взяла часточку апельсина і запитливо подивилася на дочку.
— Тут така спека була, вони б точно все засохли… А я перетворила їх на тисячні купюри… На які звозила онуків до міста, до парку розваг.
— Сама подивися, як онуки щасливо та весело провели час. — Жінка простягла дочці телефон.
— Ну, в місто вона їх звозила. Тільки ось поїздка коштувала тисяч десять, а моїх улюблених троянд ти напродавала тисяч на п’ятдесят. – пирхнула Олена і обхопила себе руками. — Де решта грошей, мамо, у тебе на рахунках?
Світлана Яківна відклала телефон і хотіла ще щось додати. Але в цей момент у кімнату забіг шестирічний онук Гриша.
— Сину, ми тут розмовляємо з бабусею, у тебе щось термінове? Як справи? — Олена ласкаво подивилася на сина.
— Як сажа біла. День на кареті, два пішки! — без запинки викарбував онук.
— Чуєш, це ти зараз що сказав? — Олена здивовано подивилася на Грицю.
— На чуєш, відгукується миша! — Відразу відповіла дитина. — То бабуся каже. А ти що, не в темі?
— В сенсі? Синку, ти що таке кажеш? — Олена здивувалася.
Дитина похитала головою, смішно закотила очі і додала…
— Знову чернь галявину не січе…
— Яка чернь, яка галявина? Ти звідки таких слів набрався? — Олена зі здивуванням подивилася на сина.
— Від бабусі та дядечка, які живуть у гостьовому будиночку… — Грицько сів на підлокітник крісла бабусі і, ласкаво обійнявши жінку, спитав. — Бабусю, а можна морозиво?
— Звичайно, пташенятко, біжи на кухню… — Я скоро договорю з твоєю мамою і погодую тебе обідом.
Гриша втік на кухню, а Оля здивовано дивилася на матір.
— Мамо, ти в своєму розумі? Яке морозиво до обіду? Ти ж йому весь апетит переб’єш. — Олена швидко підійшла до вікна і подивилася на гостьовий будинок. — Я щось не зрозуміла… Ти що, когось підселила до нашого гостьового будиночка?
— Поки вас не було… Я здала його на місяць дуже приємним чоловікам… Два брати… Вони якраз шукали відокремлене місце на природі. Не хвилюйся, вони за п’ять днів уже поїдуть. — Світлана Яківна недбало подивилася на годинник.
— Що значить, за п’ять днів поїдуть? — сердито прошипіла Олена. — Ти хочеш, щоб я жила в своєму будинку з незнайомими мужиками? У будинку, який збудував мій чоловік… Ти хоч подумала наперед, що буде, коли ми приїдемо…
— Це він ще не бачив, що ти тут влаштувала… Вирішив одразу на роботу заїхати… — Він вас усіх зі сходів спустить. — Олену перекрило від злості.
— Нас не було лише місяць, ти що тут влаштувала? Ти на що перетворила наш дім? — Ніздрі Олени роздмухувалися як у шаленого бика.
— Яке ти взагалі мала право зривати мої квіти, підселяти до нас незнайомих людей? Чого ти навчила онуків? Яких слів вони набралися? — Олена голосно грюкнула долонею по підвіконню і вийшла надвір.
— Розмова не закінчена! — кинула Олена перед виходом, подивившись на матір колючим поглядом. Якби дочка тільки знала, що ще наробила її заповзятлива мати… Якби тільки знала…
— Петю, тут таке діло… Моя дурна матуся, поки нас не було, здала наш гостьовий будиночок якимсь незрозумілим людям… — Олена набрала чоловікові і продумала першу фразу розмови.
— Стоп. Я що, просто так подзвоню і скажу чоловікові? Та він мені таку істерику влаштує… — Олена скинула виклик і засунула телефон у кишеню штанів. — Тим більше, він не хотів пускати мою матір у наш дім. Наче відчував, що будуть проблеми.
— Так, треба самій розібратися. — Тяжко зітхнувши, Олена попрямувала до гостьового будиночка.
— А це хто до нас завітав? — Двері відчинив бородатий чоловік, від якого сильно пахло алкоголем. — Ми сьогодні ще дівчат не запрошували.
— Хоча, якщо ти якось сама до нас дісталася, може, воно й на краще. Заходь… — Почухавши черево, додав чоловік.
— Що ти зараз сказав? Які дівки? – Закричала Олена. — Я хазяйка цього дому, а ну пішли геть звідси. Швидко зібрали речі!
— Навіть якщо ви і господиня дому, ми нікуди не поїдемо! — Чоловік чи то икнув, чи ригнув і продовжив.
— Ми чесно заплатили за оренду, і ми залишилися ще цілий тиждень. — До дверей перевалку підійшов інший чоловік.
— І що не можна запрошувати жінок такого правила, теж не було. Ми заплатили, по руках ударили. Всі! Не заважайте нам відпочивати. — Опираючись на двері, грубо додав перший чоловік.
— Ви ж не хочете, щоби ваш великий будинок згорів? — Кинув другий чоловік, поклавши руку на плече братові. — Тож шуруйте лісом. А у нас далі за планом шашлики та водні процедури у вашому басейні.
— Так. Поясню вашою мовою. — Олена набрала у легені повітря.
— Ви хоч знаєте, хто мій чоловік? Кому належить все це? — Олена окинула поглядом два гектари сімейних володінь.
— Вам божевільна бабця здала гостьовий будинок… Вирішила наваритися за нашої відсутності. — Олена по черзі грізно подивилася на кожного чоловіка.
— Зараз у неї вже проблеми. А за годину, коли мій чоловік повернеться, проблеми будуть ще й у вас. – Олена посміхнулася і продовжила.
— Людина, яка живе в такому палаці… Думаєте, вона не має можливості вас швидко запакувати і викинути звідси з великим мішком проблем? Або в мішку… Або в мішках… — Олена дістала з задньої кишені джинсів телефон. – Ну що? Повертаю вам гроші за тиждень чи дзвоню чоловікові?
— Гаразд, ми поїдемо. — Закуривши, пробурчав один із чоловіків.
— Тридцять тисяч… Бабця з нас узяла за чотири тижні… — Пригадавшись, додав інший чоловік.
— Тридцять тисяч за стометровий гостьовий будинок із більярдом, лазнею та басейном? — Олена посміхнулася. — Ціна оренди на місяць щонайменше сто тисяч. І то ми б у житті не здали.
— Так господині терміново були потрібні гроші… Вона сама так сказала… — Чоловік хотів ще щось додати, але Олена його перебила.
— Я тут господиня. — закричала жінка. — Диктуйте номер карти і пішли геть із мого будинку!
Чоловіки продиктували свій номер карти і, чортихаючись, швидко зібрали речі. Олена уважно спостерігала, щоб вони нічого не вкрали і про себе голосно лаяла матір усіма відомими їй грубими словами.
Щойно чоловіки вийшли за ворота розкішного особняка і неохоче поринули у таксі, Олена повернулася до будинку.
— Мамочко! — ніжно простягла восьмирічна Віка, коли Олена увійшла на кухню.
— Намалювалася, не зітреш! — випалив Гриця.
— Синку, якщо ти при мені скажеш ще хоч одну бабусину фразу, ти до кінця року не дивитимешся мультики! — Лєну пересмикнуло від злості.
— Не можна так розмовляти із сином, Бог, все бачить. — пробурчав Грицько і відвернувся.
— Віка, а що в тебе в чашці? — Олена запитливо подивилася на дочку, побачивши в неї в чашці чорну рідину.
— А це мені бабуся кави зробила. Поки тебе не було, вона дала спробувати. Мені сподобалося. Тепер по обіді я завжди п’ю каву. — гордо вимовила донька.
— Дуже смачно, матусю. Головне, цукру дати від душі… — Віка показала мамі смішний вираз обличчя і зробила великий ковток.
— Віка! Кава для дорослих! Дітям не можна пити каву. Ти навіть уявити не можеш, як це шкідливо. – Олена стрімко вихопила чашку з рук дитини та кинула її в раковину. Чашка з тріском ударилася об металеві стінки. Чорна рідина смачно розплескалася на всі боки.
— А бабуся сказала, що можна. — Віка ображено стиснула губи.
Де ця бабуся? — Олена грізно стиснула кулаки і пішла на другий поверх до кімнати матері.
— Прийшла далі робити мені нерви, невдячна! — З порога випалила Світлана Яківна, яка вирішила перейти у наступ.
— Я з твоїми дітьми цілий місяць сиділа. Безкоштовно, зауваж… Подумаєш, підзаробила небагато. То ти мені зовсім грішми не допомагаєш! Це тобі має бути соромно! – випалила жінка і відвернулася.
Я не допомагаю? — Олена розлютилася. — Я тобі щомісяця по сто тисяч надсилаю. І це ще до того, що в тебе є пенсія. І мій Артур допоміг тобі з ремонтом. Ти маєш ідеальні житлові умови.
— Та ти більше проблем доставила, ніж допомогла… Чого ти навчила дітей? Я вам десять книг лишила… Так вони всі недоторкані. Ти навіть їх не відчиняла. Я тільки-но подивилася… — Олена стала навпроти матері.
— Зате в тебе діти незрозуміло як розмовляють, їдять морозиво до обіду, п’ють каву… А що було б, якби я тебе з ними на два місяці залишила? Я б їх що? Знайшла із цигаркою та банкою пива в руках? — Олена з огидою подивилася на матір.
Світлана Яківна хотіла було щось додати, але в цей момент жінки почули звук воріт, що відкриваються.
Чоловік приїхав… – Виглянувши у вікно, схвильовано вимовила Олена.
Я піду його зустріну, а ти швидко йди в гостьовий будинок і все там почисти … – Скомандувала Олена і кинулась надвір.
А далі… Те, що чоловік сказав Олені… Олена такого взагалі не чекала.
— Олено, сядь у машину! – суворо промовив Артур.
— Коханий, що трапилося? — Олена стривожено сіла на переднє сидіння.
— Виявляється, поки ми були у відпустці, ми продали наш будинок. — Чоловік нервово посміхнувся і поплескав по керму.
— Тобто продали? — Олена з жахом затулила рота рукою.
— А ось так виходить, Оленко. — Артур почухав ніс. — Сиджу я на роботі, розгрібаю справи після відпустки… І тут мені дзвонить один із партнерів… Дзвонить і питає у стилі: “Артуре, а ви що, будинок продали”…
— Я говорю, як продали? — Артур вимкнув двигун і розвів руками. — А мені партнер відповідає… “Та ось так, Артуре… У твоєму домі якийсь блогер живе… Каже, що це його дім”.
— Тобто блогер? — Дружина не могла повірити своїм вухам.
— Я теж спершу не повірив. — Артур глянув на дружину.
— У мене був такий самий погляд. Але ти сама подивися, Оленко… Мені навіть спеціально відео надіслали… — Артур увімкнув на дисплеї автомобіля відеоролик…
Що далі дивилася Олена, то сильніше округлялися її очі. По хаті в халаті Артура, дуже дорогому, ексклюзивному халаті, ходив молодий чоловік років двадцяти п’яти. Походжаючи вальяжно, як по пляжу, з пляшкою шампанського і сигарою.
— Зараз буде найцікавіший момент… Я вже тричі його подивився… — Артур голосніше зробив звук, щоб дружина не пропустила жодного слова…
— Я заробив на цей чудовий будинок із нуля. Займаючись криптовалютою. Я починав у гаражі, а тепер у мене свій палац… — незворушно говорив чоловік у халаті.
— І якщо ти теж хочеш жити так само круто, як я живу, то купуй мій онлайн курс з криптовалюти і моє індивідуальне наставництво всього сто тисяч гривень. Акція діє до кінця місяця. — Чоловік недбало скинув халат і з пляшкою шампанського плюхнувся в басейн.
— З мене достатньо… — Не чекаючи, поки Артур вимкне ролик, Олена вибігла з машини і побігла до кімнати матері.
— Мамо, кому ти здавала наш будинок для зйомок? Швидко відповідай! Чоловік все знає, він знайшов відео… Я сама щойно бачила на екрані наш будинок… — Олена вирвала у матері з рук сканворд і шпурнула його на підлогу.
— Ой, та мені подруга зателефонувала, Нінка, вона на телебаченні працює… Їй треба було терміново знайти гарний будинок для серіалу про бандитів… — Світлана Яківна почухала шию.
— Резиденцію кримінального авторитету… Ну от я й подумала, що поки що вас немає… — Жінка зрозуміла, що краще розповісти правду.
— Вони всього кілька днів тут були… Дні чотири, не більше… Якщо ти з приводу розбитої статуетки, не хвилюйся. Ніна заприсяглася, що все відшкодує… — обережно додала жінка.
— Який серіал про бандитів? Яка статуетка? — верещала Олена.
— Ой! — Світлана Яківна зніяковіло подивилася собі під ноги. — Ваш будинок їм, мабуть, так сподобався, що вони після зйомок передали контакт ще одній знімальній групі…
— Якій ще групі? — Олену стало трясти від злості. Жінка ледве стримувала обурення.
— Ну, там невелика група приїхала, я до ладу не зрозуміла… Вони якийсь фільм для дорослих знімали… Щось романтичне… Комедія чи мелодрама… Оператор і такі привітні актор та актриса… — Світлана Яківна інтуїтивно зробила крок до дверей.
— Їм якийсь сніданок у ліжку треба було зняти… А у вас така розкішна спальня… Я сама таку спальню лише у фільмах про королів та палацові перевороти бачила… — Світлана Яківна ствердно кивнула.
— Ми якраз із Вікою та Гришею цього дня поїхали на атракціони… — Мама Олени замислилась і додала.
— Оленко, не хвилюйся. Вони нічого не вкрали. Я двічі перевірила вашу спальню. Все на своїх місцях…
— Вони, правда, були гарні… Ще дітям полуницю та черешню залишили… — Жінка ствердно кивнула.
— Мамо, ти хоч розумієш, що ти наробила? – Олена схопилася за голову.
— Нас не було лише місяць… А ти що влаштувала? Тобі не соромно? – У цей момент Оленці захотілося спалити спальню вщент.
— Ось така історія, Ларисо… — Відсахнувши яблучного соку, Олена подивилася на подругу, якій щойно переказала вчорашні події.
— Прикинь, яка у мене мама ділова… Ми так з чоловіком порахували… Поки ми відпочивали, вона на нашому будинку заробила не менше десять тисяч доларів. — Олена збуджено засміялася.
— У житті не повірила б у таку люту дичину, якби ми з тобою двадцять років не дружили… — Лариса засміялася у відповідь і окинула поглядом ресторан, щоб переконатися, що її ніхто не підслуховує.
— І що ви з чоловіком потім із спальнею зробили? Після того, як там це… Ну, ти зрозуміла… — Лариса з цікавістю подивилася на Олену.
— Матрац я викинула того ж дня. Слідом за матрацом за ворота була виставлена моя маман … Вона сльозно благала мене дати їй погостювати до кінця літа, але я рішуче викликала їй таксі. – Олена посміхнулася.
— А на автобус її посадити не судилося? — спантеличено запитала Лариса. — Чи не надто багато почестей?
— Ти знаєш, подружко… От взагалі було не до цього… А сваритися і скандалити… На той момент я не мала ні сил, ні енергії. – Олена зітхнула і подивилася на подругу.
— Отже, я забрала у неї всі гроші, які вона нібито не встигла витратити. Хоча я точно знаю, що більшу частину вона приховала… Посадила її в таксі і, як то кажуть, “Давай до побачення”. — Олена на мить замовкла і зробила ковток.
— Зрозуміло, що її прошу. Як-не-рідна мати… Але осад залишився. Місяця два я з нею точно не розмовлятиму. І щоб я хоч раз залишила її в нашому домі одну…
Олена хотіла додати, що вона більше ніколи не залишить матір у своєму будинку більше, ніж на годиную. Але в цей момент у Олени задзвонив телефон.
— Ні, ніякий будинок ми не здаємо! І для зйомок також не здаємо! – грізно крикнула в трубку Олена.
— Звідки вони тільки дізналися мій номер? — посміхнулася Олена і подивилася у вікно на безтурботне, яскраве сонце, яке завжди однаково світить усім простим і хитрим людям.