Усе почалося кілька років тому, коли зрозумів, що Віра – саме та людина, з якою хочу прожити все життя. Ми знали одне одного ще зі школи, але справжні стосунки почалися лише 5 років тому.
Спочатку все було спокійно: зустрічалися, будували плани на майбутнє, навіть думали про весілля, але не поспішали. І от коли наважився зробити їй пропозицію, не підозрював, наскільки складним виявиться шлях до нашого щастя.
Моя мама, Галина Петрівна, є надзвичайно побожною жінкою. Співає у церковному хорі, щонеділі ходить до храму, а наша квартира буквально світилася іконами. Вона ще організовувала паломництва, підтримувала благодійні проєкти для церкви та навіть критикувала мене за те, що не був таким “ревним у вірі”. Для неї церква – це не просто частина життя, а сама його основа:
– Ти геть Бога у серці не маєш? Як то так – сісти снідати та навіть не помолитися! Треба подякувати Богові за те що маєш на столі!
А от Віра ходить до іншого храму, до церкви московського патріархату, і це стало величезною проблемою для мами.
Думав, що її обурення – це щось тимчасове, що зрозуміє і прийме мій вибір. Але коли почали обговорювати весілля, ситуація дуже загострилася:
– Андрію, подумай добре, що це за дівчина, яка навіть до нашої церкви не ходить?
– Мам, люблю її. Яку церкву відвідує – неважливо. Ми створимо сім’ю, а це головне.
– Ну теж мені – невістка-москалька!
На перших порах думав, що мама змириться, але помилявся.
Коли почали планувати весілля, то запропонував невелике свято тільки для близьких, без зайвої метушні. Суто 30 людей і все. Адже в країні війна, ми не хочемо влаштовувати гулянку, коли люди на фронті гинуть.
Але питання вінчання стало точкою кипіння. Віра хотіла провести обряд у своїй церкві, бо для неї це було важливо. Проте мама влаштувала справжню істерику:
– Якщо вирішиш вінчатися у цій… чужій церкві, на весілля не прийду!
– Мамо, перестань! Вже дорослі люди, це наше рішення!
– Ти чоловік, Андрію! Маєш керувати і приймати рішення! І Бог не прийме ваш шлюб! Він не правильний!
Скандал набував обертів щоразу, як я намагався поговорити нормально з мамою.
Одного вечора Віра подзвонила вся у сльозах:
– Андрію, більше не можу це терпіти, твоя мама прямо сказала, що мене не сприймає і ніколи не прийме в сім’ю.
– Спокійно, кохана. Поговорю з нею. Все владнається, обіцяю.
Наступного дня поїхав до мами. Розмова була напруженою.
– Синку, не розумієш, що ставиш під загрозу всю нашу сім’ю. Ну вона ж не нашої віри, зрозумій!
– Мамо, сім’я – це я і Віра. Самі маємо будувати майбутнє, а не ти вирішуєш, як нам жити.
– А як же традиції? Як же совість? Як ж твоя духовність?!
Не міг повірити, що була готова зруйнувати наше щастя через принципи.
Усе стало ще гірше, коли мама категорично відмовилася приходити на весілля. Її слова були як ніж у серце:
– Якщо одружишся, можеш мене більше не кликати. Тебе більше не знаю.
Мовчки вийшов, грюкнувши дверима. Через кілька днів ми з Вірою вирішили, що не будемо чекати її схвалення. Провели невеличку церемонію в її церкві на районі, запросивши тільки найближчих друзів і мою сестру, яка підтримувала.
Мама не прийшла, але було байдуже. Знав, що зробив правильний вибір.
Тепер, через рік після весілля, запитую себе: “Чи варто було боротися за своє щастя?” І кожен раз моя відповідь незмінна: “Так”. Бо любов сильніша за всі упередження.