Мене звати Ганна Іванівна, вже за 60, і за ці роки багато чого побачила. Та останні 10 для мене були справжнім випробуванням…
Коли син Сергій привів додому молоду невістку Оксану, щиро зраділа. Молоді, закохані, без свого куточка. Куди їм податися? Запропонувала їм пожити зі мною.
– Що ж, мамо, ненадовго. Ми купимо власне житло скоро, я лиш знайду хорошу роботу, – сказав Сергій, а Оксана лише кивнула.
Вони обіцяли, що це тимчасово. Але хіба ж знала, що це “тимчасово” розтягнеться на 10 років?
З одного боку, сина дуже люблю, а Оксану сприйняла як свою дочку. Ну, принаймні, намагалася. Але за ці роки я втомилася. Жили ми всі разом у старенькому будинку: вони, я та згодом і внуки – спочатку Іванко, потім Настя.
– Мамо, не могла б забрати Іванка в садок? – запитував Сергій, застібаючи піджак.
– А Настю сьогодні до лікаря треба зводити, не встигаю, – додавала Оксана.
Я бралася за все. Спочатку допомагала, бо знала, що молодим важко. Потім, здавалось, це стало для них нормою.
Оксана часто скаржилася на своє здоров’я: то спина болить, то голова. Домашні справи були здебільшого на мені – приготувати для діток обід та вечерю, одяг в прання закинути, все попрасувати, прибрати іграшки…
Одного разу, коли попросила допомогти скласти білизну, вона лише зітхнула:
– Ой, мамо, з радістю, але мені лікар радив не напружуватися.
А що я? Сама вже не молода, але робила все, бо не хотіла сварок. Хоча інколи так хотілося виговоритися.
І ось одного дня вони мені кажуть:
– Мамо, ми купили квартиру! – в очах Сергія світилися радість і гордість.
Я застигла. Радіти чи сумувати? З одного боку, вони нарешті житимуть окремо, а з іншого – як я тепер? Звикла, що в хаті гамірно, онуки вдома, лунає дитячий сміх…
– Ну, це ж добре.
– Так, двокімнатна, невеличка, але своя, – хвалилася Оксана.
Чекала, що вони запропонують забрати мене з собою. Але не дочекалась. Ні слова. Ні натяку.
Вони з’їхали через місяць. Спочатку насолоджувалася тишею, але скоро стало якось сумно. Знову почала прокидатися в порожньому домі.
Та найбільше мене зачепило, що після переїзду наче забули про мене. Приходили рідко, лише тоді, коли треба було дітей залишити.
– Мамо, не могла б з Іваном й Настею посидіти? Ми з Оксаною у справах, – говорив Сергій по телефону.
Я радо погоджувалася, бо, чесно кажучи, дуже скучила за ними. Але самі майже не приїжджали. Навіть на свята.
Одного разу зважилася запитати:
– Сергію, а чому мене до себе не запрошуєте?
Син почухав потилицю та зітхнув наче через силу треба вигадувати відмовки:
– Розумієш, мамо, квартира маленька, місця мало…
– Мамо, вам краще вдома, – додала Оксана. – Тут садочок, затишно. Вам у нас буде не комфортно!
Не знала, що відповісти. Сльози підступали до горла. Останнім часом навіть натякала, що хотіла б частіше бачити їх.
Але ні Сергій, ні Оксана не реагують. Друзі радять просто жити для себе. Але хіба це легко, коли серце болить від того, що найрідніші люди забули про тебе?
І ось я сиджу біля вікна, дивлюся, як пустують гойдалки у дворі, і думаю: що зробила не так? Чому після всього, що я для них зробила, я залишилася на самоті?