Я завжди дуже любила свою маму. Вона нас з братом самотужки виростила, тато знайшов іншу жінку і переїхав з нею до Полтави. Через це ми з ним більше не спілкувалися. Ненька була дуже дбайливою, аж занадто. Вона нікуди нас не пускала, увесь час переймалась, аби ми не встрягли в якісь неприємності.
Саме через свої переживання, мама не вступила мене навчатися до Києва. Я жила з нею і далі. Закінчила місцевий інститут, та знайти роботу за спеціальністю не могла. Тож влаштувалась в магазин поруч із домом. Мама й надалі не давала мені вільно дихати. Я й особисте життя не могла налагодити. Щойно знайомилась з хлопцем – ненька починала плакати, що я не маю її залишати саму. А коли я йшла на побачення – дзвонила кожні дві хвилини і випитувала, коли ж я повернусь.
Та найгірше почалось два роки тому. Через два місяці після того, як брата мобілізували, він загинув на передовій. Тоді мама мало від горя не померла. Я була поруч щохвилини, підтримувала її. Поступово вона оговталась, та відтоді ще дужче прив’язала мене до себе.
Скажу чесно, в мене вже їде дах. Я стала нянькою для мами і зовсім не маю власного життя. Нещодавно я отримала пропозицію, котра трапляється лише раз в житті.
Мені подзвонила подруга, колишня одногрупниця, ми з нею були дуже близькі. Зараз вона живе і працює в Англії. Вона запропонувала мені роботу за спеціальністю і доволі гарний заробіток за кордоном. Я шалено хотіла погодитися, та мусила поговорити з мамою.
– Я поїду з тобою! Ти ж знаєш, що тут я помру.
– Але я не матиму там і хвилини вільної. А ти там нікого не знаєш, сидітимеш вдома сама?
– Ти ж на вечір будеш додому повертатися.
Я шаленію, адже взяти маму ніяк не зможу. І що мені робити. Відмовитися і шкодувати про це все життя? Чи поїхати проти волі неньки? Скажіть, як мені бути?