Три місяці тому життя Віри перекинулося з ніг на голову. Жінка втратила спокій та сон! До них переїхала свекруха, причому дуже хитро. Вона зателефонувала Миколі, своєму синові, і повідомила, що хоче приїхати до них у гості.
Віра, звичайно, цій новині була не рада, але й заперечувати начебто не мала права. По-перше, трикімнатна квартира була куплена Миколою ще до шлюбу, жодного відношення Віра до неї не мала. А по-друге, це все-таки свекруха, родичка. Ну як їй відмовити у проханні побачитися із сином?
Раніше Віра раділа, що Антоніна Валентинівна живе за п’ятсот кілометрів від неї. Не можна сказати, що невістка та свекруха відкрито ворогували, але стосунки між ними були натягнуті.
Антоніна Валентинівна була жінкою зі складним характером, який із віком лише погіршився. До невістки пенсіонерка чіплялася з приводу. Хоч би що Віра зробила, Антоніну Валентинівну це не влаштовувало.
Микола у відносини дружини та матері не ліз. Чоловік вважав, що вони розберуться без його втручання.
Коли Коля сказав Вірі, що післязавтра до них приїде в гості його мати, жінка помітно засмутилася. Зміну настрою Микола помітив і запитав:
— Ти чого зажурилася? Маму бачити не хочеш?
— Я чудово знаю, Колющо почнеться, коли твоя мама до нас приїде. Нескінченні вчення, втручання в наше особисте життя, поради, докори… Мені, якщо чесно, з дому втекти хочеться, коли вона приїжджає.
— Та гаразд тобі, люба. За стільки років уже давно звикнути треба до її примх. Ти менше уваги на маму звертай, літня все-таки людина. Та й сказала вона, що приїде зовсім ненадовго, трохи погостює — і назад до себе.
Щоб уникнути зайвої лайки, Віра перед приїздом свекрухи в квартирі навела лад, спекла пиріг з рибою і навіть перегладила всю постільну білизну.
Коли Коля втяг у передпокій чотири валізи, Віра насторожилася. Чи не надто багато Антоніна Валентинівна речей із собою взяла? Для чого їй стільки? За вечерею пенсіонерка прояснила ситуацію:
— Я, Колю, назовсім до вас.
— Як назовсім? – поперхнувся чоловік. – Я не зрозумів, чому?
— Що за реакція? Ти не радий, що ми тепер разом житимемо? – обурилася мати.
— Я свою квартиру доньці подарувала, а житиму у вас. Довго їй із чоловіком та онуками по кутках мотатися? А в тебе багато місця. Одна кімната вільна, дітей ви з Вірою поки що не нажили. Ось я і вирішила, і Юлю квартирою забезпечу, і до тебе ближче буду. А то раніше ми з тобою бачилися в найкращому разі пару разів на рік.
Віра навіть не знала, як реагувати на слова свекрухи. За столом вона сиділа з приголомшеним виглядом.
— Але, мамо, — спитав Микола, — чому ти нічого не сказала? Ми б хоч підготувалися!
— А я сюрприз вирішила вам обом зробити, – відповіла свекруха, поглядаючи на невістку, – бачу, що він удався. Ну що, Віро, не рада? — посміхнулася вона.
— З очей бачу, що не рада. Але подітися нікуди, доведеться мене терпіти. Я тут маю право перебувати. Не до тебе приїхала, а до квартири до рідного сина. Коля, завтра вихідний, з’їздити б у меблевий магазин — у кімнаті у вас ліжка немає, я на чому спатиму?
Далі Віра свекруху вже не слухала. У голові жінки билася тільки одна думка – все, спокійне життя скінчилося! Попереду безпросвітний жах, щоденна лайка та інші принади спільного проживання зі свекрухою
Антоніна Валентинівна все життя працювала вчителем, вийшла на пенсію, але звичка повчати в неї так і лишилася. Віра після переїзду свекрухи вранці тепер навіть прокидатися не хотіла. Знала, що вже за сніданком Антоніна Валентинівна почне до неї чіплятися.
— Віра, мені здається, ти надто багато цукру їси. У чай кинула три чайні ложки, в кашу насипала… Кров, мабуть, у тебе, як сироп, густа.
Ледве стримуючись, щоб не нагрубити, Віра відповідала:
— Кажуть, солодке печінка любить. Та ви не хвилюйтесь, Антоніно Валентинівно, я цілком здорова — зовсім недавно обстеження проходила.
— Звичайно, часу ходити лікарнями в тебе багато, ти ж не працюєш.
— Мамо, – втрутився в розмову Микола, – припини, будь ласка! Ти чудово знаєш, що це я наполіг, щоб Віра звільнилася. Начальник у неї примхливий, працювати під його керівництвом було просто неможливо. Я непогано заробляю, зарплати все вистачає.
— Ти, Колю, з одного боку, думаєш правильно, — погодилася мати. — Жінка має дома сидіти, з господарством керуватися. Не хочу я, Вір, тебе образити, але ти вдень чимось займаєшся? – простягла вона.
— Я не бачу, щоб велося господарство. Колю, ти пам’ятаєш, якою скатертиною у нас вдома був обідній стіл застелений? Тканинний, білий! А тут клейонка якась слизька! Скатертини в мене, незважаючи на те, що я працювала, завжди були накрохмалені. Так, раніше було іншакше, люди були працьовиті, не те, що нинішня молодь!
— «Починається, — промайнуло в голові у Віри, — зараз осідлає улюбленого коня і почне мене вчити життя!».
Після сніданку Антоніна Валентинівна збиралася до магазину. Віра теж пішла переодягатися – хотіла, щоб чоловік підкинув її до салону, вона збиралася на манікюр. Коли свекруха дізналася, що невістка їде з ними, а не залишається вдома, забурчала:
— Це ж треба так зледати — гроші чужим людям платити, щоб тобі нігті підпилили! Не життя в тебе, Віро, а малина.
З ранку настрій був геть зіпсований, Віра розлютилася і навіть хотіла залишитися вдома. У неї не було тепер жодного бажання тепер кудись їхати. Але все-таки не стала переносити запис через примхи свекрухи. Потрібно хоч якось собі настрій піднімати.
З приїздом Антоніни Валентинівни щодня Віри нагадував день бабака. З ранку пенсіонерка виходила на кухню і сипала зауваженнями:
— Чого вікно навстіж відчинила? Травень місяць, всі простигнемо. Віра, зменш конфорку, каша згорить. У Стародавньому Китаї казали, що чай – це і ліки, і отрута. Чай із пакетів — це просто пил, ніякої користі від нього організму немає, треба щодня заварювати свіжий.
Ось уже три місяці Віра не жила, а мучилася. За день свекруха доводила її причіпками до нервового зриву, тому практично щовечора жінка сварилася з чоловіком. Щоб не дай Боже Антоніна Валентинівна не почула і не втрутилася, Віра лаяла Миколу пошепки:
— От у твоєї матері завжди так, все не по-людськи! Вона що, не могла заздалегідь попередити, що має намір оселитися?
— Вір, вона чудово знає, що ти ціій новині не зраділа б. Може, вона побоялася, що ми її не приймемо?
— Ага звичайно. Хіба твоя мати боятися вміє? Це її всі побоюються. Колю, з нею неможливо жити, треба щось робити! Вона мене щодня виводить, сьогодні до мого халата причепилася. От скажи мені, в чому вдома ходити? У вечірній сукні? Як, на її думку, домогосподарка має виглядати? Як естрадна співачка на концерті?
— Вір, тихіше. Що ти пропонуєш? Ти мене теж зрозумій, адже це мати моя! Що я їй маю сказати? «Вибач, мамо, ми не хочемо, щоб ти з нами жила. Ласкаво просимо на вулицю!»? Чи що?
— Колю, чого ти придумуєш? Адже ця проблема цілком вирішувана! Давай твоїй мамі якесь житло купимо?
— Яке, наприклад? Наших заощаджень навіть на однокімнатну квартиру не вистачить.
— Можна хату хоча б купити! Он, у колишньому гуртожитку пару продають, у ціні різниця невелика. Я оголошення бачила. Давай виберемо ту, що більша й чистіша?
— Та не погодиться вона в кімнату переїжджати, Вір. Може, ти потерпиш, спробуєш з нею якось налагодити стосунки?
— А ти, що думаєш, я не намагалася? Я й так, поки ти на роботі, скачу перед Антоніною Валентинівною, а вона ніби навмисне шукає привід до мене причепитися.
— Гаразд, Віро, давай спати,— сказав Микола,— мені рано-вранці на роботу. Думатиму, як гідно вирішити все з мінімальними втратами.
Віра справді не раз намагалася налагодити стосунки з Антоніною Валентинівною. Їй і самій не подобалася важка ситуація в сім’ї. Невістка, щоб догодити, кілька разів просила свекруху показати, як треба правильно готувати:
— Антоніно Валентинівно, ви мені підкажіть, як треба! Давайте ви просто спостерігатимете за процесом, підкажете мені, можливо, що-небудь?
— Чого тебе, Віро, елементарним речам вчити? Я якось попросила тебе не додавати в суп цей сухий готовий бульйон, то ти мені що відповіла? «Не чіпляйтеся, будь ласка, Антоніно Валентинівно, я сама знаю, як треба». Ну ось і роби, як знаєш.
Віра розлютилася:
— Якщо ви самі мені дозволяєте робити так, як подобається, чому тоді постійно чіпляєтеся?
— Ніхто до тебе не чіпляється. Молодь така нервова пішла. Гаразд, піду, телевізор трохи подивлюся. Займайся своїми справами.
Антоніна Валентинівна вийшла з кухні, а Віра жбурнула ложку, якою мішала засмажку, в раковину
— Ну, що за людина? Неможливо з нею налагодити контакт!
Антоніна Валентинівна ніколи у відкриту невістку не лаяла і тим більше не ображала. Пенсіонерка вміла довести Віру до нервового зриву кількома, на перший погляд, цілком невинними фразами.
Віра зрозуміла, що зі свекрухою вона точно не уживеться після одного випадку. Жінка якось у другій половині дня вирушила до магазину. Треба було щось купити для кухні.
На покупки пішло близько двох годин. Віра у чуловому настрої поверталася додому, і навіть думка про те, що у квартирі свекруха, її не дратувала. Віра, увійшовши до передпокою, гукнула:
— Антоніно Валентинівно, ви де? Ходімо на кухню, я свіжі горішки з кремом купила, чаю поп’ємо!
— Та я вже на кухні, — гукнула свекруха.
Віра роззулася і разом із пакетами пройшла на кухню. Антоніна Валентинівна сиділа на стільці і зав’язувала великий смітник.
— Ого, — здивувалася Віра, — що це там?
— Та я шафу вашу з Колею перебрала, речі, які навіть удома носити соромно, викинула. Віра, ти ж жінка, маєш виглядати охайно. На твоєму халаті місця живого немає, весь брудний, протертий! Викинула я його.
— Антоніно Валентинівно, ну хто вас просив! Ну навіщо ви лізете не у свою справу? Я ж не риюсь у ваших речах, нічого вашого не викидаю!
— А мої речі в пристойному стані їх викидати і не треба. Чого надулася? Я добре зробила, тебе від зайвої роботи позбавила.
На Миколу ввечері чекав грандіозний скандал. Віра кричала на чоловіка і вимагала вибирати: або вона, або мати.
У конфлікт втрутилася й Антоніна Валентинівна. Микола, який опинився між двома вогнями, розлютився і на емоціях подзвонив молодшій сестрі:
— Ну ти й наробила справ, Юлю! Дякую тобі велике, що маму до нас із Вірою жити відправила! У нас скандали тепер щодня. Забирай її назад, Віра вже на розлучення подавати збирається!
— Та я нікуди маму не відправляла, вона сама вирішила поїхати до тебе, просила мене заздалегідь тобі ні про що не говорити. Я не проти жити з нею, нехай приїжджає.
Антоніна Валентинівна навідріз відмовилася повертатися до своєї квартири:
— Не заважатиму я там доньці та онукам! У мене в квартирі всього дві кімнати, їх четверо, і я п’ята, немає місця. А у вас на двох три кімнати! Тобі що, для матері кута шкода?
Микола запропонував:
— Мамо, давай ми тобі щось окреме купимо? Хоч би кімнату. Не хвилюйся, я знайду підходящу.
— Ще чого, — обурилася Антоніна Валентинівна, — зараз би я не жила в комуналці! Невже я вам так заважаю?
Юля та Микола три дні по черзі вмовляли матір на переїзд. Віра в це не втручалася — хай самі розбираються, не вистачало ще крайньою залишитися. Антоніна Валентинівна погодилася, але за умови, що Коля придбає їй повноцінну однокімнатну з ванною, туалетом та кухнею.
Чоловікові довелося напружитися: на житло для мами пішли всі заощадження, плюс довелося взяти кредит. Шукали таку, щоб можна було відразу після оформлення угоди в’їхати до квартири та жити.
Антоніна Валентинівна своїм новим будинком залишилася задоволеною. Коля квартиру купив неподалік, щоб у разі чого можна було швидко доїхати до мами.
Антоніна Валентинівна в гості до сина та невістки приходить нечасто та ненадовго. На новому місці пенсіонерка завела подруг, записалася до літературного клубу. Компанією вони ходять до театру, кіно, на прогулянки. Часу втручатися в сім’ю сина тепер Антоніна Валентинівна не має, чому Віра дуже рада.