П’ятничний вечір. Я повернулася додому пізно. Відкриваю холодильник – порожньо, навіть хліба нема, щоб канапки зробити.
У кухню заходить мій чоловік Данило:
– Привіт, слухай, є одна важлива тема. Є дві новини.
– Добре, тільки швидко, я втомилася й хочу йти в душ. На роботі був повний завал.
– Завтра приїде моя мама.
– На довго?
– Ну, як сказати…
З його погляду стало ясно: це щось таке, що мені точно не сподобається, і він боїться говорити.
– Навіщо? Ми вже дорослі люди, сама по собі родина.
– Вона за нами скучила. І, врешті-решт, хоче нам допомогти.
– Чим саме?
– Ну, на кухні, вдома. Таку допомогу, типу господарства вести, бо тебе постійно немає вдома.
– Я не дитина, сама все можу. І їсти приготувати, і поприбирати. А ти б міг подивитися в холодильник, там нічого немає. Добре, що хоч піцу замовив!
– Повір, так буде краще. Мама привезе нам гроші!
Ми з Данилом купили квартиру ще до війни, переїхали взимку. Але через війну її вартість зросла втричі, а борги теж піднялися, бо все купували в доларах. Тому зараз ледь зводимо кінці з кінцями. Гроші є, але їх все одно не вистачає. Тому крутимося, як можемо.
– Тобто? Твоя мама продала свою квартиру?
– Так. Вона віддає всі гроші нам, щоб ми могли розрахуватися з кредитами і спокійно жити.
– А друга новина?
– Мама переїде до нас жити разом з Дімкою.
Діма – молодший брат Данила. М’яко кажучи, не найкращий хлопець. За останній рік він змінив три школи через постійні проблеми. Навчається погано, навіть репетитор не допоміг. І вже 16 років, а про майбутнє – ні слова.
– Ти серйозно?
– Мама продала квартиру спеціально для нас. Я розумію, що це важко чути, але потерпи трохи. Вона моя мама, я не можу просто вигнати її з дому і забрати гроші.
– Добре.
– Можеш зустріти їх на вокзалі завтра? А я піду й куплю холодильник.
– Який холодильник, Данило?
– Для них. Щоб окремо їжу тримали, щоб не було сварок.
– Тобто ми тепер будемо розподіляти комунальні послуги навпіл?
– Ні, ми будемо платити за все самі. І ще треба брату школу нову знайти. Я подумав, що мама буде жити в нашій спальні, а брат в вітальні. Ми з тобою знайдемо іншу кімнату. Так буде справедливо.
Я дивилася на Данила, сподіваючись, що це все – сон. Але він продовжував диктувати мені свої правила, і я зрозуміла, що це реальність. Ми посварилися, і я, на нервових, поїхала до батьків ночувати. Добре, що вони живуть недалеко.
Вранці Данило поїхав зустрічати маму і брата. Поки їх не було, я встигла заїхати додому, забрати свій одяг і почати виносити речі. Тато допоміг з вантажним таксі: холодильник, пральна машинка, міксер, блендер, кавоварка, фен, дзеркало. Я мала на це право, адже ці речі були куплені за кошти моїх батьків, і весілля вони теж оплатили, бо свекруха тоді була без грошей. І дивно, що саме після переїзду ми з Данилом купили квартиру, а його мама продала свою. Тут щось не чисто.
За годину квартира була порожня. Тато чекав мене в машині.
– Що відбулося? Нас пограбували! – кричав Данило по телефону.
– Це не грабіж, я забрала свої речі.
– Як ти могла?!
– Я? Я забрала те, що належить мені. Мої батьки допомагали з ремонтом, дали гроші. Твоя мама навіть не приїхала на новосілля.
– Ти повинна все повернути, ми ж одна родина!
– Ні, Данило, я не твоя родина. Мені шкода, що я не на першому місці у тебе. Завтра я подам на розлучення. Квартиру поділимо порівну, бо це моя частка.
– Куди я піду з братом і мамою?
– Там, де ти і повинен бути, сидячи на туалеті!
Минув місяць, і розлучення завершилося швидко. Квартиру поділили порівну, як і було домовлено. Я купила собі маленьку студію. Що зараз робить Данило і як живе, мене не хвилює. Бажаю йому удачі і здоров’я. Нехай сам тісниться з мамою і братом. А я більше не хочу їх бачити.