Мене звати Катя, і я мама четвертокласниці Олі. Наш дім завжди був відкритий для друзів: посиденьки, домашні завдання, настільні ігри – все це робило його місцем, де діти завжди почувалися комфортно.
Та і часто мої сусідки чи співробітники чоловіка приходять у гості. Ми любимо так весело проводити час. Це набагато краще, ні просто тупитися весь день в екран телевізор і помалу деградувати.
Але останні кілька місяців одна подруга, Віка, почала гостювати настільки часто, що мимоволі задумалася: чи не варто прописати в нашій квартирі?
Все почалося досить невинно. Дівчинка приходила одразу після школи, іноді навіть не заходячи до себе додому. Я готувала обід для дівчаток, а потім ще й вечерю, бо Віка залишалася допізна. Спочатку думала, що це просто дитяча дружба, але згодом мене почало насторожувати: чому вона зовсім не поспішає додому
– Віко, а чому ти так рідко буваєш вдома? У вас якісь ремонти чи ти просто ключів не маєш, а мама пізно повертається?
– Та вдома нема чого робити. Мама або на телефоні, або десь із подругами. А тато…Він нас покинув, – сказала це так буденно, ніби йшлося про якусь дрібницю.
Мені стало її вкрай шкода.
– Вони весь час сварилися. Останній рік було просто жахливо. Тепер розлучилися. Мама каже, що вже доросла, щоб самій про себе дбати, а до тата їжджу тільки двічі на місяць.
З кожним днем все більше відчувала, що в нас живе ще одна дитина. Грошей на продукти йшло більше, часу на приготування теж. А головне – була незадоволена тим, що її мама взагалі не цікавилася, де дочка.
І якраз випала нагода – збори в школі і тому вирішила поговорити з мамою Віки:
– Добрий день, Олено. Хотіла з вами поговорити про вашу доньку.
Вона зиркнула на мене зверхньо:
– А що з нею?
– Річ у тім, що Віка майже щодня проводить час у нас вдома. Я розумію, діти дружать, але, здається, зовсім не хоче додому. Можливо, є якісь труднощі, і потребуєте допомоги?
Олена спалахнула:
– Дивіться-но, яка благодійниця знайшлася! Що, важко дитину нагодувати? Чи ви там рахуєте кожну копійку? Не подобається – нехай ваша Оля приходить до нас!
– Справа не в їжі, – спробувала пояснити, – але дівчинка часто скаржиться, що вдома самотньо. Ви ж мама, вона потребує уваги, як дитина!
– А що, не маю права на особисте життя? Тато теж є, нехай займається, якщо така розумна!
– Чи ви пробували поговорити з батьком Віки? Можливо, він міг би взяти її надовше?
– Та дзвонила я йому! Знаєте, що сказав? Зараз не моя черга її забирати! Раз на два тижні, а решта часу – хоч куди її дівай? Мені що, ще й за ним бігати? – голос піднявся до крику, і кілька батьків у коридорі почали зупинятися.
– Олено, ну як так можна? Це ж дитина! Їй потрібні не тільки їжа й дах над головою, а й любов!
– Ага, навчати будете? Дивіться за своєю дитиною! І взагалі, може, вам її удочерити? Бо, знаєте, не до цього зараз!
Я була приголомшена.
Схоже, Олені справді байдуже до Віки. Того ж вечора спробувала зв’язатися з її татом, але навіть слухати не захотів.
“Я плачу аліменти. Це її справа” – відмахнувся.
Ввечері дивилася на Віку, яка сиділа поруч з Олею і сміялася. Хотілося зробити для неї більше, але знала, що не можу стати її мамою. І що тоді робити, коли батьки відмовляються бути батьками?
Може, нам усім треба зрозуміти, що діти – це не “черга”. Ми маємо дати не тільки матеріальне, а й любов та тепло! Хто ж їх навчить любити, якщо не ми?