В нас вдома, як то кажуть, завжди повен холодильник. Тільки от з родини мого чоловіка.
Знаєте, як це буває: бабуся Марія Василівна – жінка з характером, але так щедрою рукою наварить, напече, накрутить, що можна пів села нагодувати. Всі ці консервації, 20 кілограмів картоплі, 3-4 банки смальцю й трошки більше квашених огірків – це все бабуся передала через чоловіка.
Тут важливо знати, що в Матвія сімейка, ну просто як серіал. Свекруха, двоюрідні, троюрідні, сестри чоловіка – всі мають свої квартири, сім’ї, але ось така традиція: бабуся пакує, а мій чоловік, наче кур’єр, усе це возить. Бо що? Бо у нас є машина ну і час від час заїжджаємо до бабусі. Адже я люблю бабусю Марію, на літо в неї дітки залишаються. А решта, як би це сумно не звучало – просто забили на неї болт.
Але ж цього разу Матвій застудився. З температурою лежить, носа витирає й так тихенько:
– Кохана, ти б не могла завезти оце добро всім?
– Ага, звісно, вже лечу, – відповідаю йому. – Я на таку благодійність не підписувалася.
І тут ухвалила історичне рішення: дала всій родині 3 дні, щоб прийшли й забрали своє. Кажу: “Не прийдете – я це все роздам нужденним”. Адже свекруха живе в одному кінці міста, сестри – на іншому. А ще корки по місту, погана погода. Загалом, ми з Матвієм можемо і цілий день витратити на таку “доставку”.
Нам навіть дякую ніхто не скаже. Свекруха завжди кривила носом “ой, що то баба так мало передала, жаліє!”
А сестри нарікають, що “ви собі заникали пару банок!”
Що думаєте? Ніхто навіть пальцем не поворухнув. Тож виконала свою обіцянку. Роздала це все людям, яким справді потрібно. Віднесла у центр ВПО, де багато переселенців.
А потім почалося. Першою зателефонувала свекруха:
– То ти серйозно все роздала? – каже тоном, ніби продала Лувр комусь за копійки.
– Так, – відповідаю спокійно. – Казала ж, що так і зроблю.
– То тобі так важко було завезти продукти?!
– А ви постійно ж зайняті! Я вам не таксістка!
– Та що за нахабство! Ми тут з тобою по-людськи, а ти…
Далі там така кількість отрути, що можна було б цілу армію рептилій нагодувати. Але ж не із слабких. Відбила атаку й уже збиралася заспокоїтися, аж тут дзвінок від бабусі чоловіка. Думаю, ну все, зараз і від неї дістану.
А бабуся мені спокійно так:
– Молодець ти, доню. Правильно зробила. Не буду їм більше нічого передавати.
– Та я ж, – кажу, – не зі зла. Просто хай уже самі поїздять чи вас провідають.
– Та яке там! – сміється бабуся. – Невістка моя, знаєш, яка змія! Всього їй мало і мало, а сама ні разу допомогу не пропонувала. А тепер хай самі як хочуть, так і викручуються.
І знаєте, що вам скажу? Відтоді в нас холодильник став настільки забитим а нерви – міцнішими. Бабуся тільки нам дає гостинці, а тим родичам хіба дулю з маком.
А чоловік? Він після того разу навіть боїться пропонувати мені якісь “кур’єрські послуги”. От така ось історія.