Черга у поліклініці просувалася дуже повільно. Бабусі заходили до кабінету до лор-лікаря і пропадали там майже на годину. Діма помітно нервував. На роботі його по голівці не погладять через те, що він так надовго відлучається. Хлопець спеціально став біля дверей, щоб знову якась спритна бабуся не зашмигнула без черги, як трапилося щойно. Гаразд, хоч ця бабуся пробула недовго. І ось Діна, нарешті, Діма у кабінеті.
Медсестра, побачивши, хто зайшов, смішно пирхнула і почала заповнювати картки. А симпатична, худенька лікарка зі звичайним кінським хвостом на голові та відсутністю макіяжу на обличчі посміхалася.
– Ну, що у вас болить цього разу, юначе?
– Вухо щось пострілює, – промовив Дмитро, сідаючи на стілець.
– Ну що ж, давайте подивимося ваше вухо.
Симпатична лікарка в білому халаті підійшла до пацієнта, а він забув, яке вухо треба підставити, праве чи ліве. Насправді у хлопця нічого не боліло. І це розумів як він, так і лікар. Лише цього тижня він уже втретє в цьому кабінеті. А все тому, що Наталія Вікторівна наполегливо відмовляється піти з ним у кафе. І до будинку проводити не дозволяє. Діма завзятий. Лікарка Наталія Вікторівна, яку про себе він давно називав Наталкою, міцно засіла у нього в серці. Тому й тягається він у поліклініку, як на роботу. Просиджує довгі черги, аби її побачити. А ще вечорами підстерігає біля воріт поліклініки. Наталка бачить його, суворо зрушує густі світлі брови і тікає, не дозволяючи проводити себе навіть до автобусної зупинки.
– Здорове у вас вухо, Дмитре, – сказала Наталя Вікторівна. – Ви дуже наполегливий юнак. Добре, після роботи ми сходимо з вами в кафе, але тільки тому, що ви забираєте мій час. Моїх та інших пацієнтів, справжніх, яким потрібна допомога.
Дмитро розцвів.
Все, більше не забиратиму нічий час, – підвівся він з стільця. — Чекаю на вас біля воріт, як завжди, о шостій.
Наталія Вікторівна вийшла з поліклініки о п’ятнадцятій хвилині на сьому. Злегка посміхнулася, побачивши довготелесу постать Дмитра біля воріт. Гарний, мабуть, хлопець, тільки дещо не розуміє. Сьогодні вона розплющить йому очі.
– Куди йдемо, Дімо? – по-діловому спитала жінка, виходячи з воріт.
Хлопець відстовбурчив лікоть, пропонуючи взяти його під руку. Наташа взяла і повільним кроком вони пішли вулицею.
– Я тут знаю одне гарне місце, – казав Діма. – Іноді там вечеряю. Готують смачно і кава там чудова.
Діма не обдурив. Готували у кафе, справді непогано. Наташа замовила собі величезну порцію узбецького плову та овочевий салат. Їла вона з великим задоволенням та апетитом. Діма дивився і дивувався, а жінка посміювалася.
– Так, Дмитре, я багато їм. Це називається – “не в коня корм”. Хоч би скільки з’їла, ніколи не товстію.
– Але це ж добре, Наталко, – сказав хлопець, вперше назвавши жінку на ім’я.
Він вирішив, що час уже переходити на «ти» і починати наступ. Обережно взяв Наталю за руку. Руку жінка не відсмикнула, тільки глянула глузливо.
– Дімо, а ось скільки тобі років? – несподівано спитала вона.
– Мені двадцять три. А що?
– Та нічого. Це чудовий вік. Одне засмучує, що об’єктом для залицяння ти вибрав дуже дорослу жінку. Мені сорок три.
Наташа сказала це з усмішкою і чекала, що Діма здивується і одразу прибере свою руку з її долоні. Цього не сталося. Хлопець не смикнувся, але те, що здивувався, було очевидним. Оком заморгав.
Дмитро дуже намагався не подавати виду, що він приголомшений. Вже стільки часу він ходить до поліклініки, не в змозі викинути з голови Наталю Вікторівну. Здогадувався, що вона старша, але років на п’ять, максимум. Але аж ніяк не на двадцять! У голові не вкладалося, що у сорок три роки можна так виглядати. На обличчі жодної зморшки, густе волосся зібране в хвіст, а постать, як у дівчинки. Дімі стало страшно. І ніби зібрався він піти назад, а потім подумав, що незважаючи на різницю у віці, Наташу з голови викинути все одно не зможе. Кожен день починається з того, що він думає про неї.
– Це нічого, Наташа, – Діма міцніше стиснув долоню жінки. – Особисто це мене зовсім не лякає.
– Та гаразд, не лякає, – розсміялася жінка. – Я ж бачила, як ти очима плескав.
– Здивувався, так, не приховую. Але не злякався. Мене більше злякало б те, якби в тебе був чоловік. Наскільки я знаю, його нема.
-Був колись, – звільнила свою руку Наталя. – Був, але не склалося.
– Отже, він не був тією людиною, а твій чоловік я.
– Теж мені чоловік знайшовся, – сміялася Наталя, але додому проводити себе дозволила. І цього дня, і наступного. Вона була дуже здивована, що дізнавшись про величезну різницю у віці, хлопець не відступив. Їй це лестило, а як може не лестити увагу молодого симпатичного хлопця, коли ти давно й безнадійно самотня?
Виявилося, що й Дмитро самотній. Його виростила бабуся, а кілька років тому її не стало. Виходить, дві самотні душі знайшли одне одного. Коли Наташа з Дімою бували десь разом, ходили в кіно, кафе, гуляли вулицею, люди на них не дивилися погано. Різниці у віці майже не було помітно.
Цю різницю знали колеги по роботі Наталки. Посміхалися, шушукались, але мовчали. Мовчали до того часу, поки Наталя не оголосила, що виходить за Діму заміж. Тоді багато хто почав відмовляти жінку від цього нерівного шлюбу.
– Наталю Вікторівно, ви мене вибачте, звичайно, але він вам у сини годиться, – сказала якось медсестра.
– Ну і нехай, – відповіла Наталка. – Це його має відлякувати, а не мене.
Жінка на всі подібні підколювання відповідала рівно, а в душі її цвіла весна.
“Не важливо скільки ми будемо разом” – розсудила жінка. “Важливо те, що я щаслива зараз. Я що, не заслуговую урвати свій шматочок щастя?”
Дмитра на роботі підколювали значно жорсткіше.
– Що, бабусі не стало, вирішив собі мамку завести?
Один із колег за такий жарт отримав у око від Діми.
Загалом весілля відбулося. Весілля без гостей. Діма з Наташею відзначили своє одруження удвох, розуміючи, що мало хто щиро побажає їм щастя та довгих років життя разом. Вони не засмучувалися з цього приводу. Їм і удвох було добре. Жити стали у квартирі у Наташі. Діма на житло ще заробити не встиг.
Наталя не була егоїсткою і розуміла, що молодому хлопцеві потрібна справжня родина, діти. Наче намагаючись “застрибнути в останній вагон” у свої сорок три роки жінка намагалася завагітніти. Намагалася цілих три роки. Ну, а сорок шість зрозуміла, що видно не доля. А з Дімою було добре. Він ні в чому не дорікав, про дітей не заїкався. Збоку вони виглядали дуже гармонійною парою. Навіть знайомі давно змирилися з їхнім шлюбом.
Так, у мирі та злагоді, вони прожили десять років, поки Наталя серйозно не захворіла. Все почалося з проблем із хребтом, а скінчилося тим, що жінка злягла. Знайомі почали робити ставки, як швидко від неї втече молодий чоловік. Скільки він протримається біля лежачої, старіючої дружини?
Діма тримався рік, два, три. І не просто тримався, а робив усе необхідне, щоби поставити Наташу на ноги. Навчився робити уколи, ставити крапельниці, возив на необхідні процедури, до кабінету завжди заносив на руках. Люди дивувалися силі духу та любові цієї пари.
Дмитро не опустив руки, не втік. І таки поставив дружину на ноги. Наташа встала, тільки вже не була схожа на колишню себе. Хвороба вимотала жінку, випила з неї всі соки. Жінка, що здавалася раніше дівчинкою, тепер виглядала на свій вік, якщо не старше. У волоссі сивина, фігура вже не здавалася стрункою, а болісно худою. Обличчя з втомленими очима з лишком видавало вік.
Сталося це на очах Діми, і чоловік ніби не помічав змін у дружині. Помічали оточуючі. Тепер часто цю пару на вулицях приймали за маму з сином. Для Наталки це було дуже болісно. Вона тяжко переживала щоразу, коли так відбувалося. Діма заспокоював.
– Наташа, та не звертай ти уваги на людей. Що змінилося між нами з тобою? Я, як і раніше, тебе люблю і завжди буду поряд.
– А може, я більше не хочу, щоб ти був поряд? – Якось сказала Наталя. – Не подумай нічого поганого, Дім. Мені було дуже добре з тобою. Наше кохання було справжнім. А зараз мені дуже погано. Погано від поглядів та засудження людей. Я так не хочу. Ти молодий чоловік, тобі ще немає й сорока, а я стала набагато мудрішою. Немов зі зміною зовнішності постарів і мій мозок. Ясно, як на долоні я бачу, що забрала в тебе усі найкращі роки. Ти ще можеш одружитися та мати дітей. Не намагайся сперечатися, Дімо. Це не поспішне рішення, я довго думала. Я ж родом із села і в мене там залишився будинок. Знаю, що в медичний пункт туди потрібний фельдшер. Я поїду, Дімо, а свою квартиру відпишу тобі. Тільки спочатку ми розлучимося.
– Наташа, ні! Цьому точно не бути. Що за дурниці ти базікаєш? Що поміж нами змінилося? Ти стала виглядати старшою, то я цього не помічаю. Мені байдуже, я так само тебе люблю.
– Я знала, що ти так скажеш, – усміхнулася жінка. – Тільки я вже подала на розлучення і дзвонила до села. Якщо я працюватиму в них фельдшером, мені обіцяли відремонтувати будинок. Я все вирішила, Дім.
Дуже довго Дмитро намагався переконати дружину. Йому здавалося, що йому це вийшло. Наталя перестала розмовляти про свій від’їзд. Але одного разу, повернувшись додому після роботи, Діма виявив на столі дарування квартири на його ім’я та записку.
“Мій добрий Дімочко, дякую тобі за щасливі роки життя, за те, що ти не кинув мене у скрутний момент і допоміг піднятися на ноги. Без тебе б я не змогла. Ти не подумай, я не сумую. Просто не відчуваю в собі більше сил бути дружиною молодого чоловіка. А ти обов’язково одружись і заведи дітей.
Дмитро жахнувся. Не готовий розлучатися з дружиною він почав згадувати назву села, в яке вона поїхала. Це було дуже дивно, але проживши з нею стільки років, він не знав, що то за село. Наталя ніколи не говорила йому назву, можливо спеціально.
Чоловік не впадав у відчай. Кілька місяців він об’їжджав усі ближні населені пункти, відвідав фельдшерські пункти у багатьох селах, але Наташу не знайшов. Розлучення відбулося без участі подружжя, за її заявою. Зрозумівши, що Наталю він втратив остаточно, Діма напився. Напився так, що втратив паспорт і вдарив колегу, який привітав його з вдалим розлученням та придбанням квартири. Роботу довелося змінити, як і паспорт. Почалося нове життя, зовсім інше, з новим колом спілкування та без штампів у паспорті.
За півтора року Діма зустрів Христину. Жінка зовні була сильно схожа на Наталю, тільки молодша за самого Дмитра на п’ять років. Вони зустрілися лише кілька місяців, перш ніж Христина завагітніла. Можливо, вона зробила це навмисне, оскільки Діма їй подобався і час підтискав, хотілося вже народити. Як чесна людина Дмитро зробив Христині пропозицію. Докоряв себе він тільки за одне, що про перший шлюб нової дружини він так і не наважився розповісти. Це було щось таємне, потаємне і надто особисте. Друга дружина знала тільки про те, що колись Діма був одружений, але ні про різницю у віці, ні про причини розлучення не здогадувалася та й не намагалася лізти в душу чоловікові.
Через сім місяців після весілля у Христини з Дмитром народилися двійнята – хлопчик і дівчинка. І лише тоді чоловік зрозумів, що він знову щасливий. Щасливий, як колись із Наталкою, до того моменту, як вона захворіла. Він любить Христину, любить своїх дітей.
Двійнятам було вже по п’ять років, коли одного недільного дня Діма повів їх у парк атракціонів. Христина з ними не пішла, вирішивши, що влаштує генеральне прибирання, поки немає вдома маленьких поросят.
Дмитро посадив дітей на дитячу карусель, ретельно перевірив ремені безпеки та відійшов убік. Він спостерігав за двійнятами, що реготали, коли абсолютно випадково побачив худу постать, що ховається за деревом у глибині парку. Він ще не розглянув цю фігуру, але серце вже забилося хвилююче, ніби відчувши.
Обійшовши карусель, чоловік вирішив підійти до Наташі так, щоб вона його не помітила і не втекла. А це була саме Наталка. Вона стояла, притулившись до стовбура дерева і спостерігала за дітьми на каруселі. Побачивши наближеного Діму, зніяковіла, але ховатися було вже пізно.
Наталка здала ще сильніше за ці роки. Перед Дімою стояла справжня бабуся. Наполовину сиве волосся вже не було зібране в кінський хвіст, а складене на потилиці пучком. Худенька постать трохи згорбилася, і тонкі зморшки павутинкою розповзалися від очей. Дімі було все одно, підійшовши впритул, він обійняв жінку.
– Як Ти мене тут знайшла? – тільки й спитав він.
– Простежила від квартири. Пробач, Дімо, так хотілося побачити тебе та твоїх діток. Вони дуже схожі на тебе. Я така рада за тебе. Ти вже вибач, я в місто приїхала ненадовго і не змогла втриматися, щоб не дізнатися, як ти живеш.
– Добре я живу, тільки я зрадив тебе, Наташ. Я нічого не розповідав про тебе своїй новій дружині. А ще збрехав, що квартира дісталася мені від тітки, а тітка вирішила переїхати до села.
– Щоправда, Дім? Ти так сказав? – Зазирнула в обличчя чоловіка Наталя. – Ти все правильно зробив. Слухай, ну якщо я тепер твоя тітка, то дозволь мені побути нею ще? Мені так хочеться познайомитись з твоїми дітьми.
Христина щойно забралася в дитячій і збиралася почати мити підлогу, коли почула шум у передпокої. Вона насупилась. Діма з дітьми повернулися заздалегідь і не дали їй закінчити прибирання. Христина вийшла і здивувалася, побачивши поряд із Дмитром літню жінку.
– Познайомся, Христя, це моя тітка. Наталія Вікторівна. Та сама, що залишила мені цю квартиру.
– Вибачте мене, – зніяковіло промовила Наталія Вікторівна. – Я не хотіла вас тіснити. Я всього пару днів у місті і зупинилася у готелі.
– Що за нісенітниця? Ви що, з глузду з’їхали? – скрикнула Христина. – Жодних готелів. Ви маєте залишитися у нас. Ось треба ж, ми з Дімою вже стільки років разом, а він мене з вами не познайомив. Проходьте, проходьте, ми зараз обідатимемо.
Дмитро почував себе дуже незручно, коли Христина вмовила Наталю залишитися ночувати в дитячій кімнаті. А ось сама Наталя ні крапельки не бентежилася. Весь час, поки пробула в них, вона поралася з дітьми. А коли виїжджала, запропонувала:
-Можливо, наступними вихідними ви до мене в село приїдете? Дітям буде корисно на свіжому повітрі. Знову ж таки, у мене корівка своя, кури. Молочка парного вони, мабуть, не куштували?
Діма і подумати не встиг, як Христина погодилася.
– Ми обов’язково приїдемо, Наталя Вікторівно. Обов’язково. У селі чудово. Я раніше все літо у бабусі проводила.
До наступних вихідних Дмитро сподівався, що Крістіна забуде про поїздку, але вона говорила цілком серйозно.
– Та що, Дімо, ми ж Наталі Вікторівні обіцяли. До того ж, діти до неї прив’язалися. Потрібно їхати.
У суботній вечір у селі, до якого колись давно Дмитро так і не доїхав, Христина збирала полуницю на ділянці біля будинку, а щасливі та брудні двійнята носилися навколо мами, більше заважаючи, аніж допомагаючи.
До того, хто стояв осторонь Діми, підійшла Наталя, торкнула чоловіка за лікоть.
-Дімо, я бачу, що ти почуваєшся некомфортно. Ми з тобою, звичайно, брешемо, але нічого поганого не робимо. Я давно не відчуваю в тобі чоловіка, як і ти в мені жінку. Але я люблю тебе і це інше кохання. Воно не менш сильна, ніж любов жінки до чоловіка. Мені подобається твоя дружина і не думай, що ти її зраджуєш. Я твоїх дітей дуже полюбила. Буду щаслива, якщо вони будуть у мене.
Не дивлячись, Дмитро намацав на своєму лікті руку Наталії і міцно її стиснув. Цей потиск сказав все краще за будь-які слова.
Так і є, права Наталя. Він також її любить. І теж інакше, не так, як раніше. Ця любов стала теплою, спорідненою, але від цього не менш сильною.