Пашка Васильєв безтурботно ставився до життя. Влітку спекотно, взимку холодно, а восени дощово – людина мало на що може вплинути. Навіть на своє життя. Після армії треба було здобувати спеціальність і Пашка поїхав навчатися в місто, до політехнічного технікуму, на пару з другом Колею.
Тих, хто відслужив в армії, брали без проблем і Паша легко вчинив. У гуртожитку «армійці» як королі, на відміну від хлопців, які навчалися після дев’ятого та одинадцятого класів. Пашка був авторитетом, особливо після того, як міцно отоварив після дискотеки хлопця з третього курсу.
Під Новий рік у гуртожитку розпочалися святкові застілля. Паша з Колею зависли в дівчат у кімнаті. Пашка і сам до ладу не пам’ятав, як підкотив до повної Іринки. Вони опинилися вночі в одному ліжку, де Іринка витворяла таке, що у Пашки просто дах зносило.
Так і почали застрічатися. На зимові канікули Іринка наполегливо кликала Пашку в гості, у своє село. Але він відмовився, не вистачало ще з її батьками знайомитись, тільки з армії прийшов, жити починає…
Після канікул Ірішка приїхала на тиждень пізніше. Пашка зустрів її на вокзалі і одразу помітив, що весела подруга чимось серйозно пригнічена. Як тільки вийшли з автобуса і добиралися через парк до гуртожитку, Ірка зізналася:
— Паша, я вагітна…
Його ніби молотом ударило, він мало не випустив Ірину сумку, яку допомагав донести.
— Як це вагітна … у нас же було всього три чи чотири рази …
— Паша, я ж тебі говорила, щоб ти був обережнішим або охоронявся…
— Ще чого… завтра до міської лікарні підемо, хай гінеколог підтвердить.
Лікар справді підтвердив вагітність подруги. Вся пікантність ситуації полягала в тому, що їй лише сімнадцять, а Паші вже двадцять років.
— Паша, я не робитиму аборт,— твердо сказала Іра.— Лікар сказав, потім може зовсім дітей не бути.
Пашка розгублено думав і перебирав усі варіанти. Йому зовсім не хотілося одружитися у двадцять. Тим більше, Ірку він не любив. Так, з нею було цікаво у ліжку, до того ж вона завжди безвідмовна. Але маленька, кирпата, повненька, навіть жир з боків висить. Страшно подумати, що з нею стане до тридцяти.
Все вирішилося за два дні. Увечері Пашка заскочив у кімнату до Іри і застав високого здоровенного чоловіка у військовій формі підполковника. Це виявився отець Ірки.
— Дочко, вийди погуляй… – насупився підполковник, з ніг до голови оглядаючи Пашку. — Дивись, хлопче. Я дочку один вирощував і нікому не дозволю занапастити їй життя. Вона мені все розповіла. Які в тебе будуть пропозиції?
— Одружимося… – сказав Пашка. — У мене водійські права є, в таксопарк влаштуюся. Проживемо якось…
— Ось це слова справжнього мужика… – кивнув підполковник і простяг величезну, як лопата, долоню.
Паша та Ірина довчилися рік і перевелися на заочну форму навчання. Вони одружилися на початку червня, як тільки Ірішці виповнилося вісімнадцять. На весілля наречена була вже з величезним животом, вона майже весь час сиділа на стільці, заздрісно поглядаючи на гостей, що танцюють.
Батько Пашки назвав його дурнем і зовсім не приїхав на весілля, були тільки матір з тіткою, двоюрідні брати, сестри та кілька друзів. З боку нареченої гостей виявилося трохи більше.
Васильєві ще до весілля винайняли квартиру. Подарованих грошей виявилося достатньо, щоб Пашка купив не нову, але цілком пристойну “шістку”. Він працював на заводі, а вечорами таксував.
Пашка розумів, що в них з Ірою не кохання, але все ж таки прихильність і взаємоповага. Невдовзі народилася дочка Юля. Після пологів дружина дуже охолола до інтимного життя. Пашка зовсім не міг її зрозуміти, Ірка могла обходитися без інтимності місяцями, але тільки він, молодий мужик, не міг. Незабаром у Паші з’явилася коханка Світлана із заводської бухгалтерії. Струнка симпатична брюнетка на три роки старша. Світлана прожила у шлюбі два роки, але дітей у неї було. Чоловік Світлани поїхав на роботу до Ізраїлю та не повернувся, знайшов там когось і залишився там.
Паша зі Світлпною зустрічалися нечасто, кілька разів на тиждень. Але Ірина незабаром дізналася про його коханку, почала докоряти.
— Ти сама винна! – кричав Паша. – Як можна жити по три місяці без близькості…
— Звичайно, а ця твоя “Швабра” завжди готова, тільки трохи почекай… думаєш ти в неї один такий?
— Взагалі до неї піду! – лаявся Паша.
— Та й йди, без тебе проживемо. Тільки про аліменти не забувай і кредит.
Двокімнатну квартиру, в якій вони зараз жили, Паша справді нещодавно взяв в кред.
А ще він не хотів йти через доньку. Юля дуже прив’язана до батька, завжди радісно зустрічала його з роботи та вдома практично не відходила. Іноді Паша помічав за Юлею дива. Вона могла сидіти на підлозі серед іграшок і по півгодини дивитися в одну точку, іноді на неї щось знаходило, вона починала плакати чи ховатись у шафі.
Стривожений батько відвідав із дочкою дитячого психіатра.
— Нічого страшного, – розводив руками літній професор. – Легка форма аутизму. Можливо, переросте, коли почне соціалізуватися в суспільстві. Вона у вас у садок ходить?
— Ні. Вдома з матір’ю сидить.
–— А це дарма. Рекомендую все ж таки, щоб дитина відвідувала дошкільний заклад…
Але Ірина навідріз відмовилася віддавати доньку до дитячого садка.
Останнім часом вона часто була напідпитку.
— Ірино, скажи чесно, ти випиваєш?
— А тобі що? Думаєш мені легко жити з нелюбимою людиною, до того ж у дочки з психікою не все гаразд.
Так давай її в садок віддамо. Юлі скоро чотири роки. А ти на роботу влаштуєшся, а то так і нудьгуватимеш…
Вона не піде ні в який садок. Юля «особлива» дитина, хіба ти досі не зрозумів…
За кілька днів Пашка приїхав додому перед обідом, чого ніколи не робив. Він випадково забув телефон удома. Юля грала з іграшками у своїй кімнаті, спальня виявилася замкнена на замок зсередини, а у передпокої стояли чужі чоловічі туфлі.
Паша вибив двері плечем і завмер у здивуванні. На ліжку перекидалися його дружина та сусід Костя. Обидва п’яні, почервонілі та неприємні. Паша схопив Костю за плече і голим викинув у під’їзд. Слідом і його одяг. Ірина залізла під ліжко і заплакала навзрид.
Паша сам подав на розлучення. Йому довелося розповісти, що в дружини схильність до вживання спиртних напоїв, а основна причина розлучення – її зрада. Ірина навіть на суді виглядала набряклою і старшою за свої роки. Суддею виявився літній досвідчений чоловік. Він залишив доньку проживати з батьком.
Після розлучення Ірина почала прикладатися до пляшки щодня і майже не спілкувалася з дочкою. Незабаром вона зібрала речі та поїхала до села, разом із сусідом Костею. Півроку тому помер її батько і будинок пустував.
Паша оформив Юлю в дитячий садок і через кілька місяців поведінка доньки дійсно змінилася на краще. Вона стала більш товариською і рідше замикалася в собі. Колишня дружина приїжджала відвідати Юлю всього кілька разів на місяць, але відчувалося, що вона особливо не нудьгує. Та й Юля ніби все розуміла про матір, що та спилася та опустилася, і теж особливо не сумувала, їй завжди було добре з батьком.
Після розлучення Паша зробив коханці пропозицію, але Світлана поки що не прагнула заміж.
— Пашка, давай просто поживемо. Навіщо нам ці печатки у паспорті…
Дочка не прийняла Світлану, поставилася до неї як до тимчасової гості, прохолодно називала «тітка». Пашка думав що колишня коханка, а нині громадянська дружина сама зробить крок назустріч, але Світлана чомусь теж холодно ставилася до його дочки. Звісно, вона допомагала дівчинці одягатися, годувала, купувала іграшки. Але все якось формально, ніколи не обійме, не приголубить… Юля отримувала жіноче кохання тільки від бабусі, Пашиної мами. Та та приїжджала із сусіднього містечка рідко, та й вони до неї нечасто їздили. А перебиратися зовсім у велике місто бабуся не хотіла.
Якось Паша натякнув Світлані:
— Юля ж маленька зовсім. Їй тільки чотири… будь з нею ласкавішою, посюсюкай, прояви кохання… раз з рідною матір’ю так вийшло…
Світлана зітхнула і сказала:
— Паша, мені справді важко полюбити чужу дитину.
— То це ж моя дитина…
— Все одно тяжко…
Вночі Світлана була невтомною в ліжку, вона зовсім не давала Паші спати, ніби намагаючись загладити образливі слова. Після майже вох годинлюбовних утіх, коли знесилений Паша лежав, притискаючи до плеча Світлану, вона тихо сказала:
— Пашка, навіщо нам твоя дитина від колишньої дружини, ми собі свого народимо. А Юльку в дитбудинок віддамо…
Усередині у Паші все похололо. Він різко підвівся і подався в душ. Страшні слова ніби надрукувалися в його голові червоною плямою. Він одягнувся, обережно зазирнув у дитячу, де згорнувшись калачиком, спала маленька донька.
Паша став перед нею на коліна, поправив м’які локони і прошепотів:
— Я тебе ніколи і нікому не віддам…
Він просидів біля дочки кілька хвилин, прислухаючись до її рівного дихання. Коли вийшов із дитячої, на кухні горіло світло. Світлана сиділа у короткому халатику, закинувши ногу на ногу. Вона пила чай.
— Пашка, сідай чай пити… завтра все одно вихідний…
— Забирайся, – сухо сказав Паша.
— Що?!
— Забирайся і більше ніколи не переступай поріг цього будинку.
Світлана різко підвелася і вилила недопитий чай у раковину.
Вона швидко прошмигнула в кімнату і ввімкнула світло. Паша розмішав каву і мовчки дивився у вікно, на нічне місто у різнобарвних вогнях. Місто, яке, здавалося, ніколи не засинало. Він узяв телефон із підвіконня та викликав таксі. Світлана вийшла з кімнати за десять хвилин. Вже із сумкою.
— Можеш не проводжати.
Паша визирнув у вікно. Таксі в’їжджало надвір.
— Іди, на тебе таксі вже чекає.
— Знаєш, я хотіла б назавжди забути ці чотири роки… – пробурмотіла Світлана. — І не думай, що ти настільки гарний у ліжку…
Паша мовчки відчинив вхідні двері і випустив колишню коханку та громадянську дружину. Коли він почув, як вона спускається сходами, полегшено зітхнув. Він пройшов на кухню, навстіж відчинив вікно і впустив свіже морозне повітря. Дихати відразу стало якось легше.
Після відходу Світлани Паша цілком занурився у турботи про доньку. Він намагався компенсувати Юлі відсутність матері – багато з нею розмовляв, грав, читав книжки. Коли Юля йшла до школи, Паша допомав їй із уроками, ходив на батьківські збори.
Юля росла розумною, доброю та чуйною дівчинкою. У неї багато подружок у класі. Згодом прояви аутизму практично зникли. Паша дуже пишався дочкою.
Коли Паші виповнилося 35 років, він був ще один. Вихованню 12-річної Юлі він присвячував увесь свій час та сили.
У вихідні Паша возив доньку на дачу – вони разом садили квіти, копали грядки. Юля любила ці поїздки. У глибині душі Паша розумів – Юлі не вистачає жіночої уваги та турботи.
Якось у неділю вони гуляли у парку. Юля бігала з іншими дітьми, а Паша неуважно гортав стрічку в телефоні на лавці.
— Привт! Ти – Паша, тато Юлі? Я – Аня, вихователька з її колишнього садка. Пам’ятаєш мене?
Паша здивовано підняв голову. Перед ним стояла миловидна жінка років 30 із доброю усмішкою.
— Звичайно! Анечка, привіт!
Вони розмовляли, згадуючи дитячий садок. Аня з коханням відгукувалася про маленьку Юлю. Час пролетів непомітно.
— Паш, може, сходимо кудись разом? Я з радістю б поспілкувалася з тобою ще. Давай обміняємось номерами?
Так Аня увійшла до їхнього життя. Через півроку Паша зробив їй пропозицію, і вони одружилися. Аня стала для Юлі справжньою мамою.
У день весілля Паша танцював із дочкою під їхню улюблену пісню “Мій хороший тато”. Юля дивилася на нього з обожненням.
— Дякую тобі, тату. Я так щаслива! У мене тепер і тато, і мама – найкращі на світі!
Паша міцно обійняв дочку і прошепотів:
— А я щасливий, бо я маю тебе, моя гарна дівчинко. І тепер маємо повну сім’ю.
Юля виросла прекрасною людиною, бо росла у коханні та турботі. І це було головним для Паші.