Тараса я все життя знаю. Ми зростали на одній вулиці, гуляли в одній компанії, а наші мами були близькими подругами. Саме тому Антоніна Іванівна знала все про нашу сім’ю. І коли ми з її сином почали зустрічатися – вона була не в захваті. Та певно сподівалась, що все це несерйозно і ми розійдемось. Згодом ми поїхали на навчання, врешті розбіглись, та вже за рік збагнули, що не можемо порізно.
Коли ж Тарас вирішив зробити мені пропозицію – його мама була шокована.
– Ти потім все життя шкодуватимеш! Це велика помилка!
Вона навіть не приховувала цих думок. А все через те, що вона знала, що я все життя страждаю на епілепсію. Це генетичне захворювання, котре було і в моєї бабусі. Та з віком напади трапляються дедалі рідше. Я постійно вживаю ліки. Та вочевидь Антоніна Іванівна мріяла про здорову невістку.
Та Тарас не послухав маму. Ми побралися. Але навіть після весілля свекруха не переставала вмовляти чоловіка мене покинути. Через ідею нас розлучити вона пересварилась з моєю мамою. Гірше стало, коли я завагітніла. Антоніна Іванівна прийшла до мене і відверто сказала, що хоче, аби я зробила аборт.
– Що як дитина хвора буде? Це ж не життя!
– Не обов’язково. І я ж живу якось!
Згодом я народила здорову дитину, прекрасну донечку Лізу. Свекруха наче заспокоїлась. А якось вона прийшла до нас з новиною.
– Я вагітна!
– Мамо, тобі ж 44 роки!
– Я знаю, це шок! Я думала, що це вже неможливо!
Звісно, ми її підтримали. Антоніна Іванівна вирішила народжувати, хоча її попереджали про ризики. Та на шостому місяці їй повідомили, що син може народитись з розумовими вадами. Всі молилися, щоб це була помилка. Та дива не сталося.
Зараз братові мого чоловіка вже шість років, та він досі майже не говорить. Це велике випробовування. І мені шкода, що воно випало на долю свекрухи.