Моя свекруха – жінка непроста. Любить часті дзвінки, довгі розмови про те, як сумує за онуками, і постійно жаліється, що не бачить їх так часто, як хотіла б. Я вже звикла до: “Ой, коли ж вже привезете дітей?” або “Так давно не бачила хлопчиків, серце розривається!”. Але для себе вирішила ще до заміжжя: діти не будуть проводити час у свекрухи без нашої присутності.
Ще до одруження часто була свідком її невдоволення: якщо старший син із дружиною привозили дітей, то нарікала, що ті “все перевернули”, розповідала, як щось зламали чи наробили збитків. Звісно, розуміла, що виховання – це відповідальність батьків, але й у бабусі є своя роль: займатися з онуками, а не просто сидіти й чекати, що будуть тихенько гратися.
Раз племінники вибігли на вулицю (а хата свекрухи близько до дороги) грати в хованки. Де ж була пані Ольга в той момент? З подругою на лавці насіння гризла та пліткувала про сусідів. Я була на дворі та в останню секунду крикнула “Зупиніться”. Боюся уявити, що було б далі…
Коли в нас із чоловіком народилися сини, спершу Ольга Андріївна майже щотижня дзвонила й наполягала на тому, щоб привезли дітей. Я чемно відмовляла, кажучи, що хлопчики ще малі, що багато справ. Але час минав, і тиск лише зростав: “Ну, це вже нестерпно! Хоч на канікули привезіть!”. Утім, моє рішення залишалося незмінним – у її дім діти без мене не їздять.
Однак недавно, синам вже 7 і 10 років, я здалася. Свекруха благала: “Тільки на кілька днів, хай побудуть у мене! Дайте шанс бути бабусею!” Після довгих суперечок із чоловіком погодилася. Ми відвезли дітей на зимові канікули й залишили на 4 дні. Але те, що сталося, стало остаточним доказом, що всі ці роки була права.
На 3 день ми з чоловіком вирішили приїхати раніше, ніж домовлялися. Коли зайшли у двір, нас зустрів такий “ідеальний” кадр: сини гралися у снігу без шапок і рукавичок, їхні носи були червоні, а самі чхали. Свекруха стояла біля паркану, балакала по телефону із сусідкою й навіть не дивилася, що діти роблять.
– Ви що, тут усі подуріли?
Свекруха аж підскочила:
– А що сталося? Та ж на хвилинку відволіклася…
– На хвилинку?! Вони стоять у мокрому одязі, без шапок, як так можна! Ви навіть не дивитесь за ними!
– Ну, вони хлопчики, їм треба рухатися! А тут із Галею трохи поговорила, бо давно не чула…
Взяла хлопців за руки й відвела їх у дім. У них вже починалася температура. Обуренню не було меж. Чоловік теж не витримав:
– Мамо, просила побути з онуками, але навіть не дивишся, що з ними відбувається! Як можна було не одягти їх тепло та ще й без шапки?
– А що, не стараюсь? Борщ варила, і котлети смажила! Але ж не можу за всім устигнути!
– Тоді не просіть брати дітей, якщо не можете за ними наглянути.
– От так? То тепер погана бабуся? Я ж не винна, що вони такі вертляві!
– Ні, мамо. Це просто не хочеш брати на себе відповідальність, – втрутився чоловік. – А жалієшся, що онуків рідко бачиш.
Зібравши дітей, поїхали додому. Вони застудилися, кашляли, а я майже тиждень їх лікувала.
З того часу більше не погоджуюся залишати синів у свекрухи без нас.