Якби ж я знала, що колись до такого доживу. Прикро, до сліз. Ми з чоловіком звичайні люди, все життя працювали, виховали єдину донечку Людмилу. Ми все давали своїй дитині, та з нею завжди щось було не так. Вчитися не хотіла, нас не слухала. Я втомилась увесь час з нею воювати. І після дев’ятого класу відправила в училище, вчитися на швачку. Подумала, нехай в неї хоч якась професія буде.
Та вже на другому курсі Люда покинула навчання. А згодом почала жити з якимось хлопцем. Вони розписались і оселились у свахи. Вибір доньки мені ніколи не подобався. Зять увесь час випивав, періодично знаходив роботу, та довго на одному місці не затримувався. Сваха теж полюбляла хильнути, не раз коли я до них приходила – за столом сиділи усі разом. І все б нічого, якби в цьому шлюбі не народилась дитина.
Із самого початку і допомагала Люді з дитинкою. Златка – була неймовірна і я сподівалась, що донька зміниться. Пів року вона й справді сиділа з донькою. Я неймовірно раділа. Та потім знову взялась за старе. Залишала в мене онуку й йшла гуляти. Поступово Злата виросла. Та її життя було зовсім не солодке. Рідна мама майже не займалась дитиною. Не раз я просила Люду, аби онука в мене жила постійно. Але вона не дозволяла.
А якось пізно на вечір я не могла додзвонитись до Люди. Серце було не на місці, тож пішла до доньки перевірити, чи все в них добре. Підходжу – і бачу на засніженій лавці сидить Златка, в легенькій осінній куртці.
– Що ж ти тут робиш?
– Мама наказала погуляти, в них там гості!
– Ходімо до мене.
Я забрала дитину, вона вже синя від холоду була. За годину піднялась температура, я не могла її збити, довелося швидку викликати. На щастя, все обійшлося. А зранку прийшла Люда, почала кричати на весь під’їзд, всі сусіди на цей концерт збіглися.
– Де моя донька!
– Люда, я вирішила позбавити тебе батьківських прав. Златка вчора могла замерзнути на смерть. Йди геть, бо я поліцію вже викликала.
Вона мало двері мені не вибила, врешті поліція все ж приїхала і забрала її. Я не перешкоджала. Наразі триває процес позбавлення батьківських прав. Онука зі мною. Мені дуже шкода, що я втратила доньку, та ризикувати онукою я не можу. Як ви гадаєте, я могла якось допомогти доньці?