– Така була воля батька, Ларисо Ігорівно, – сказала Надя, виставляючи мої речі з квартири, в якій я прожила п’ятнадцять років, на сходову клітку.
– Надю, але ж чому я стала для тебе Ларисою Ігорівною? Ти ж мене чуть не з першого дня мамою називала, – звернулася я до дочки Андрія зі сльозами на очах.
– Називала та й називала! Часи змінилися. Вже як колись не буде!
Я дивилася на свої валізи, що лежали в незнайомому мені доти напівтемному коридорі, і ніби не розуміла, що відбувається. Ще вчора тут я почувалася господинею, хоча формально квартира належала Андрієвій дочці.
П’ятнадцять років спогадів, п’ятнадцять років турбот і надій – все перейшло в один момент у розряд чогось непотрібного. І найгірше було не те, що я залишилася без даху над головою, а те, що дитина, яку я колись прийняла за рідну, тепер викидала мене, немов чужу.
– Я ж доглядала твого батька до останнього, – тихо промовила я, та Надя, здавалося, не хотіла слухати.
– Я й не заперечую, – сказала вона, дивлячись поверх моєї голови. – Ми всі вдячні, що ви були з ним у клініці, варили бульйони, коли він занедужав. Але квартиру батько оформив на мене, а дачу – на Володю. Так що, Ларисо Ігорівно, доведеться вам піти.
На згадку про Андрія у мене залишився лише мій внутрішній “хаос” і злість від того, що він не додумався вписати мене в заповіт. Мабуть, він був певен, що ми житимемо в мирі та злагоді, а діти все одно мене не залишать напризволяще.
В першому моєму шлюбі дітей не було, а від Андрія приводити на світ вже було пізно. Але ж я від душі намагалася стати справжньою мамою для Наді та Володі. Вони мене так і називали: мамо. А коли в них з’явилися діти – я стала для онуків бабусею.
– А як же онуки? Вони ж звикли до мене, – спробувала я змінити тему, сподіваючись зачепити хоч якусь тонку струну в серці Надії.
– Гадаю, звикнуть і без вас, – коротко відповіла вона. – Можливо, колись іще зустрінетеся, коли я їм розкажу про вас. Але не тут і не зараз.
Я відчула, що Надійка, яку я любила, немов рідну доньку, тепер дивиться на мене холодним поглядом чужої людини. Плакати не було сил. Взявши свої валізи, я мовчки рушила до ліфта. Того дня мені довелося вертатися в занедбану сільську хату, з якої я колись утекла, мріючи про нове щасливе життя з Андрієм.
Дорога в моє рідне село видалася довгою та виснажливою. Я сиділа в автобусі й згадувала, як у мене з’явився Андрій, другий, але так і неофіційний чоловік. Ми тоді були такі щасливі: він побачив у мені скромну сільську дівчину з добрим серцем, а я відчула в ньому опору.
Правда, згодом я теж почала працювати в місті, облаштувала побут. Вважала, що діти Андрія – це і мої діти. Називала їх доню й синку, і вони відповідали взаємністю. Але все це розтануло, як дим, коли Андрій занедужав і я взяла на себе його догляд до останнього подиху.
– Мамо, я ж не забуду, що ви для нього зробили, – говорила Надя ще кілька місяців тому, коли батько лежав у клініці. – Ми з Володею постараємося віддячити вам.
Проте після прощальної церемонії все пішло шкереберть. Офіційно в документах мене ніде не було, ми ж з Андрієм не встигли узаконити наші стосунки, чи не хотіли.
Коли прийшов час ділити спадок, його діти діяли відсторонено й холодно. Здавалося, що я – випадкова людина, яка опинилася не в тому місці й не в той час.
Надія без вагань прогнала мене з квартири, пояснюючи, що такою була «воля батька». Зрештою, вона вигнала мене з місця, яке я доглядала й облаштовувала пів життя.
Тепер я повернулася до старенької хати, де все скрипіло й потребувало ремонту. Поламані двері, прогнила підлога й прохолодне повітря зустріли мене, ніби нагадуючи, що це єдине місце, яке дійсно моє.
Я сиділа серед накритих простирадлами меблів, думаючи про своє майбутнє й усвідомлюючи, наскільки довірливою я була.
Здається, я нікому не потрібна, а найстрашніше – нічого вже не зміниш. Чи варто прощати дітей Андрія за їхній вчинок? Чи мав право Андрій лишати мене, по суті, ні з чим?
І все ж мені цікаво почути думку читачів. А ви як гадаєте – чи можна побудувати нове життя, залишивши позаду всі образи, і чи варто шукати спокій у прощенні тих, хто так раптово перетворився з близьких на чужих?