– Мамо, як так? Віка отримає двокімнатну квартиру, а я стару бабусину хату в селі? Тим більше, я доглянула бабусю. Це ж дуже несправедливо.
Я дивилася на маму, і очі наповнювалися сльозами.
Мама якийсь час мовчала, наче збиралася з думками, а я чекала пояснення, яке могло б усе розставити по місцях.
Улянко, послухай мене, – нарешті промовила вона. – Це було бабусине рішення. Вона хотіла, щоб хата залишилася тобі. Вона казала, що ти найбільше її любиш, що саме ти зможеш зберегти і продовжити там нашу історію.
– Але ж я стільки часу присвятила їй, – не втрималася я. – Доглядала, коли всім було не до того. А тепер мені здається, що це просто несправедливо.
– Не дивись на це так, – м’яко сказала мама. – Бабуся була впевнена, що ти зрозумієш її вибір. Вона знала, що хата — це не просто будинок. Це місце, де зберігаються наші спогади, де кожен куточок знає історією нашої родини.
Я на мить задумалася. Я дійсно любила ту стару хату, це правда. Там я провела найкращі моменти дитинства: гралася у величезному саду, шукала схованки на горищі, слухала бабусині історії біля печі.
Але в той момент мені було складно прийняти, що я отримала її замість квартири у місті. на яку, щиро кажучи, розраховувала, адже зараз знімаю собі лиш маленьку кімнату.
– А Віка? – спитала я. – Чому вона отримує квартиру?
– Бо їй зараз це більше потрібно, – пояснила мама. – Вона виховує маленьку дитину, у них із Сашком складна ситуація: житла свого нема, машина в кредиті.
– Але ж це несправедливо до мене, мамо, – вперто сказала я.
Мама зітхнула й підвелася. Вона підійшла до шафи, дістала старий фотоальбом і поклала його переді мною.
– Ти ж пам’ятаєш, як ти любила бабусю? Як вона тебе вчила випікати пироги, як ти допомагала їй садити квіти у дворі? Хіба ці спогади не дорожчі за квартиру?
Я гортала сторінки, дивлячись на старі чорно-білі фотографії. Бабуся посміхалася мені з кожної світлини, тримаючи мене за руку чи пригощаючи пиріжком. У мене в душі прокинулося і затріпотіло тепле відчуття.
– Я розумію, мамо, – тихо сказала я. – Але мені просто потрібен час, щоб до цього звикнути.
Мама обійняла мене, і її голос був тихий, але впевнений:
Я знаю, що ти знайдеш у цій хаті свій дім. І колись ти зрозумієш, чому бабуся зробила саме так.
Напевно, мама права. Але що що мені зараз, у 24 роки, коли у мене вирує життя у місті, робити з цією хатою?