Вже 5 років тому не стало моєї матері, а вона досі не в змозі забути ту огидну сцену, що сталася під час їхньої останньої зустрічі. Вона сиділа в кріслі, волосся зібрала на потилиці, воно стирчало дивним пучком. Під очима кола, які вже не проходили, і тому всі до них звикли. Поряд сиділа племінниця, яка була частою гостею і вже була в курсі всіх хвороб. А також способи їх лікування. Вона втомлювалася на роботі, заходила до квартири, де стояв запах лікарських трав. І вже просто на вході мати її засуджувала.
— Ось саме такої дочки мені не вистачало, Іро, — переводила вона погляд на жінку.
— Що знову? Чим я тобі не догодила? — спробувала відповісти спокійним тоном вона, але відчувала, як гнів накривав її з ніг до голови, підкочував до горла.
— Зіна по-справжньому дбає про мене, доглядає, а ось з тебе що взяти?
— Тож я не можу піти з роботи, ти ж знаєш мою ситуацію, на мені діти, комуналка, купа витрат. Як бути?
Вже при вході у квартиру вона хотіла йти. Просто існують люди, яким хочеться виплакатись, а інші потрібні лише для того, щоб на них зло зривати та негатив виливати. І дочка була потрібна для другого. Щоразу при зустрічі з матір’ю та починала дорікати їй у тому, що вона виросла недолугою егоїсткою. І допомоги від неї не дочекаєшся. Але їй не звикати. Вона знала всі закиди матері напам’ять.
— Іра мені у всьому помічниця, і медсестру знайшла, щоб та мене прокапала, — почалася розмова матері.
— Це чудово, — намагалася говорити миролюбним тоном дочка.
— Ясна річ, якби не вона, то я зовсім пропала б.
У процесі розмови почала перекладати якісь рушники, які були розкидані по дивані. Створювала ілюзію діяльності. Але думки були далекі.
— Як сьогодні почуваєшся? – Запитувала дочка співчутливим тоном.
— Зіна маззю ноги намазала, не так уже боляче.
— Ясно… – промимрила дочка у відповідь.
Після цього йшла тривала розповідь на тему того, що вночі ноги нили й боліли, стріляло в попереку, а у Зіни вихідний нині, тож вона тут з самого ранку крутиться. Ірі доводилося підтакувати і кивати головою, бо вона розуміла, що нічим допомогти не може. Просто намагалася вдавати, що ці трави та відвари творять чудеса, після чого матері має неодмінно полегшувати. Але після кожної хімії надія танула.
А ще нещодавно ця жінка була здорова, статна і красива, роботяща, учаща всіх життя і правил поведінки. Мати завжди вирізнялася владним характером. Крім її думки, інших не існувало. І її броню було не пробити. Рідня була впевнена, що в разі всього вона прийде на допомогу і дасть потрібні настанови. Але тільки дочка не була згодна з матір’ю і в усьому їй перечила, намагаючись відстояти свою думку. Тому була в опалі.
Кожна помилка випалювалася тут же на її кармі і ставала тавром на все життя. При будь-якій нагоді їй все пригадували. Адже вона посміла суперечити матері та не слухала її. І ось зараз перед нею дивна жінка похилого віку. Вона змарніла, але стрижень усередині ще залишався.
Якийсь час тому мати розкрила страшну таємницю — дочку вона взяла в дитбудинку і була не рідною. Її просто виховували та давали все у житті. Швидше за все, вважали, що вона валятиметься в ногах і благатиме про пощаду, помре від почуття вдячності, тільки ефект виявився зворотним. Наче її хтось вдарив мішком і вона була в стані нестояння. І вона почала прокручувати в голові своє життя. Вона глянула на світ іншими очима. І якщо раніше вона відчувала цю невидиму нитку, яка пов’язувала її з матір’ю, то тепер вона зникла. І справа не в ступені спорідненості – вона почала відчувати себе чужою. І вона не могла позбутися цього почуття.
— От Зіна мені, немов донька рідна, ось така мені потрібна дочка, — наприкінці тиради підбила підсумок мати.
— Ну, тоді й ти більше не мама мені, раз мене вважаєш поганою донькою, — крикнула вона і пішла.
З того дня минуло вже 5 років. Матері не стало. І ця чужа донька стояла біля кам’яної плити і плакала. “Мамо, ти була в усьому права, я справді росла егоїсткою і недолугою дочкою, тобі не допомагала, хоч ти і була поганою, але завжди залишалася найріднішою. І я завжди буду твоєю донькою. Я дуже схожа на тебе. Пробач мене…”