Ми з Миколою одружилися не так давно, і все було б добре, якби не свекруха, яка лізла в наші стосунки.
— Ні, я не хочу бачити твою маму в гостях, без образ, – втомлено відгукувалася я, помішуючи суп.
Нещодавно прибігла з роботи і швидше стала до плити, бо чоловік теж затримався і допомогти приготувати просто не встиг.
— Вона буквально на годинку чай попити, я таки єдиний син у неї. Ну, не можемо ми її зовсім від дому відлучити, правда? Вона мене ростила все-таки.
— Коли, моя мама приїжджає в кращому разі раз на півроку, а твоїй, дай волю, вона мало не жити пропишеться! Не хочу. — я скуштувала суп, не пересолила. — Так, все, готово, твій коханий, із фрикадельками. Мити руки та вечеряти. Я втомилася дуже.
Ми їли і балакали, у кого як минув день. Я працювала бухгалтером у невеликій, але надійній конторці. Папірці бачили частіше, ніж людей, але мене це цілком влаштовувало. Я любила цю монотонну роботу, яка потребує уваги та буквоїдства. Чоловік жартував, що тому в мене й удома такий порядок, що я прискіплива до кожної дрібниці.
Не знаю, чи мав рацію Коля, але чистота в квартирі мені і справді була дуже важлива, хоч житло ми і знімали. Це була затишна невеличка однокімнатна студія, в якій я швидко навела затишок. Завжди вважала, що вміння влаштовувати комфортний простір дісталося мені від мами та бабусі. У нас всі жінки в сім’ї такі були – акуратні, які вміють буквально парою штрихів зробити будинок приємним.
Чоловік цей мій досвід дуже цінував і захоплювався, вважав це моїм талантом. А я знизувала плечима, вважаючи, що хто подібного не вміє, той просто лінується. Адже всі жінки різні. Я щиро намагалася бути гарною дружиною.
Гладила чоловікові сорочки до хрускоту, ніколи не залишала після їжі в раковині немитий посуд, а на всіх підвіконнях у мене буйно цвіли сортові махрові герані та фіалки. Останні взагалі були моєю пристрастю. Знаючи це, Микола завжди купував мені саме ці квіти, коли бачив їх у магазинах.
— Якщо, вона дуже дорога. Ну, обійдуся я без такого забарвлення на своєму підвіконні. — казала я чоловікові, який наполягав на придбанні ще одного фіалкового мешканця і в такій величезній квітковій нашій родині.
— Та купуй ти, я ж бачу, як ти на неї дивилася, – умовляв чоловік, і за це прийняття моїх хобі та бажань я теж дуже любила його.
До речі, свекруха ненавиділа мої квіти. Щоразу, коли вона заявлялася в гості, як правило, без запрошення, вона не втомлювалася критикувати «мою витівку розвести на підвіконні цей строкатий безсмачний мотлох». У неї на вікнах зростала лише пара виснажених сонцем фікусів. Олена Павлівна була свято переконана, що місце рослин на дачі.
— Нормальні люди купують дачу, і там садять і квіти, і овочі, і фрукти, і ягоди. І там собак заводять! – казала мені вона, явно засуджуючи мої пристрасті.
Камінь про собак, до речі, теж був у мій «город», тому що ми з Миколою нещодавно взяли чарівного лупоглазого мопса Маффіна.
Собака свекруху теж здивував:
— Варя, я внуків від вас із Колею чекаю, а ви пса заводите. Навіщо це джерело бруду на орендованій квартирі?
— Він не джерело бруду, а радість. І з дітьми ми встигнемо, я заміж вийшла півтора роки тому, дайте пожити собі, Олено Павлівно!
— Ось усі ви молоді егосити, всім би вам пожити собі… — бурчала свекруха.
А потім у мене не стало бабусі по мамі. Вона тихо покинула цей світ у похилому віці, і, як я дізналася, відійшовши від горя, відписала мені свій будинок у приватному секторі, де й доживала свій вік. Мама моя не раз закликала її до себе переїхати, але та навідріз відмовлялася, мотивуючи це тим, що не хоче бути тягарем.
Так і залишилася у своїй хатині, що покосилася, що багато років тому ще вимагала капітального ремонту, а зараз була по-справжньому в аварійному стані. Вона розуміла, що житло її копійки коштує, але бабуся рада була допомогти єдиній онучціхоча б такою дрібницею. Знала, що на кредит збираємо, що живемо на знімному, у неї завжди душа за мене переживала.
До кредиту нам із чоловіком і справді було, як до Китаю пішки. Ми не настільки багато заробляли, щоб швидко зробити внесок. Зайняти грошей теж особливо не було в кого. Свекруха гадала, що це їй син і невістка повинні, а вона нам нічого. У моєї мами була невелика пенсія, і просити у неї підтримки у фінансовому питанні я б просто не наважилася.
Брати кредит, яким могли б погасити першу іпотечну плату, також було нерозумно – ми розуміли, що це кабала, з якої ми не виліземо багато років. Час минав, мрія про свою квартиру нікуди не поділася, лише зміцніла. І ось я читаю бабусиний заповіт, і сльози котяться по щоках – дякую, рідна!
Коли Коля повернувся додому, я розповіла йому все таємно і повідомила, що це наш шанс на майбутнє. Тепер ми візьмемо квартиру та заживемо у своєму житлі. Перевеземо туди всі фіалки і герані, і веселого Маффіна. А там можна буде і про дітей замислитись.
— Поганий це варіант, Варю, – раптом перервав мене Микола, – Коштує ця краса дуже мало, нам її особливо ні на що не вистачить. А от якщо ми цю сараюшку продамо, виручене цілком покриє дачу для мами. Ти ж не бажаєш її зайвий раз у гостях бачити, га? А тут вона поїде з весни і мало не до зими на дачу і докучати тобі не буде. Як варіант?
— Ми квартиру купувати хотіли, чому я повинна дбати про дозвілля та зручність твоєї матері? Я не збиралася якось її мрії про заміське життя-буття здійснювати.
— Ну, вона нам буде вдячна, ми теж зможемо туди їздити відпочивати. Хіба не здорово? — очі у чоловіка радісно блищали, він прямо-таки насідав на мене. — Я знаю класного ріелтора, він за дві секунди нам оформить угоду, знайде покупця за максимально можливу суму. Я так розумію, там зовсім руїна хата ж?
— Ну, стара, так. Бабуся ж доживала там, ремонтувати сили вже не було. Жила та жила. Але це пам’ять про неї, і вона хотіла б, щоб я розпорядилася будинком саме для покупки своєї квартири, а не…
— Варя, та зрозумій ти! Це моя мати та бабуся твоїх майбутніх дітей, які, сподіваюся, у нас з’явиться найближчими роками. Вона нам з ними допомагатиме, ми будемо з дітьми до неї туди їздити. Повітря, річка, маман завжди курей мріяла завести, щоби яйця свої були. Ти просто ще зиску від того, що я пропоную, не розумієш. Вона відразу до тебе своє ставлення змінить, якщо ти будинок бабусі продаси.
— Не знаю, Колю. Не подобається мені такий варіант, – я рішуче ухилялася від наполегливої мови чоловіка.
— Продамо квартиру твоєї бабусі, а отримані гроші віддамо моїй матері – Здивував мене чоловік
Я хмурилася і запропонувала перерву у цій суперечці. З роботи зателефонувала мамі наступного дня.
— Мамуль, мені Коля пропонує будинок бабусі продати та купити свекрусі дачу. Мовляв, їздитимемо туди потім усією родиною.
— Дочко, послухай мене, ти моя єдина кровиночка, я тобі поганого не пораджу! — Мама на тому кінці телефонної трубки мало не плакала, — Не слухай ти свого Колю, і свекруху не слухай. Вони тебе довкола пальця хочуть обвести. Бабуся не хотіла б такого, це образить її світлу пам’ять. Зроби, як замислювалася. Вона в кінці все тільки й говорила, як тобі квартиру нажити, та бути спокійною за майбутнє. Жодних дач. Тебе твоя Олена Павлівна на поріг не пустить, пам’ятаю я її, хоч і бачилися лише кілька разів. Це така порода людей – їм усі винні, а вони нікому й нічого. І так усе життя. І міцно подумай над поведінкою чоловіка з тобою та над його до тебе відносинами, якщо він таке пропонувати посмів.
Я маму поважала і вважала за розумну жінку. Вона щасливо прожила у шлюбі з батьком, виростила мене. Я знала, що вона мене щиро і дуже любить. До її поради я вирішила прислухатись.
— Тобі не здається, що дача якось надто розкішний подарунок для твоєї матері? — спитала Колі, коли він знову завів розмову про продаж бабусиного будинку. — Гаразд, не хочеш ти перший внесок в ккредит робити. Чому б нам тоді машину не купити чи самим дачу? Твоя мати приїжджала б до нас туди допомагати, копатися на грядках, ягоди збирати. М?
— Хай не простить вона мені, якщо ти так вирішиш, — знову пішов в атаку чоловік.
— А якщо ти на виручені від бабусиного дому гроші купиш їй дачу, то я тебе не пробачу. Це моє останнє слово. І рієлтора я сама знайду. Не подобається, двері там!
— Ну й піду, я не сподівався, що ти така меркантильна опинишся!
Чоловік демонстративно галасливо збирав речі, навмисно залишаючи після зборів бардак. Маффін, хрюкаючи, тривожачись, плутався під ногами господаря, чим дратував ще більше.
— Все, я поїхав до мами, не чекай.
Я знизала плечима і пішла дивитися фільм. На екрані саме показували «Віднесені вітром», і Скарлет якраз дала обіцянку Реду Баттлеру у виконанні Кларка Гейбла стати його дружиною. Я дивилася швидше на автоматі, ніж вникаючи в те, що відбувається в картині – і так знала її напам’ять.
Неприємний осад залишився після сварки з Миколою. Було гірко й прикро, що він поставив матір вище за інтереси нашої родини. Це разовий випадок, чи так буде завжди? Тільки далі на іншій чаші терезів від свекрухи буду не лише я, його законна дружина, а й наші спільні діти. Як я зможу пояснити їм, чому ми на других ролях у тата після бабусі?
Щоб хоч трохи відволіктися, я сходила на кухню, наклала собі в красиву блакитну піалу шоколадне морозиво, куплене три дні тому. Воно було дуже смачне, буквально тануло у роті. Мафін поскулив і клянчив солодощі. Дала і йому небагато.
— Татко твій не правий! — сказала я пестелю, що вмостився у мене на колінах, — переб’ється його мати з дачею. Мені потрібніші ці гроші.
Потім пішла спати. Довго поверталася, довго думала. Намагалася зрозуміти, чим керувався у цій сварці Коля. Складно стати на місце іншої людини, навіть якщо здається, що ти дуже добре її знаєш і любиш. Мені цього не вдалося, своя образа переважувала бажання зрозуміти чоловіка.
А вранці зателефонував Коля. Я вже мчала на роботу, і крізь гуркіт трамваю погано чула його. Передзвонила, коли вийшла на зупинку раніше за потрібну мені, щоб спокійно поговорити.
— Варюш, вибач, я вчора всю ніч не спав. Я розумію, що образив тебе, правда. Погарячкував. Ну прости. Ці гроші справді потрібніші нам з тобою. Хочеш, продавай через свого рієлтора, візьмемо квартиру чи дачу, чи машину – як скажеш, так і буде, — тараторив у слухавку Микола.
Я замислилась, що відповісти. Все ж таки я його любила і раніше була на сто відсотків впевнена, що і він мене любить. Це перша настільки велика суперечка між нами, і чи варто вже так перебільшувати її значення? Адже нічого не сталося, все залишилося на рівні розмов. Бабусин будинок також чекає продажу, і саме я вирішуватиму, кому його продати і за скільки, а головне, на що потім ми витратимо ці гроші.
— Робимо, як запланували, Колю. Беремо кредит, купуємо квартиру. Сьогодні ж на роботі в обід зателефоную рієлтору, якого мені радила подруга.
— Значить, мир? Я прощений? -мЧути було, як Коля посміхається в трубку, — Я тебе люблю!
Я теж мимоволі посміхнулася. Так, я вибачила його. Але осад все одно залишився. Довіра будується роками, а валиться в одну мить.
Ми продали бабусин будинок, взяли кредит, перебралися до нової квартири. Свекруха до нас, на диво, у гості не рвалася. Мабуть, образилась, що дачу їй так і не купили. Мене повністю все влаштовувало. Умовляти Олену Павлівну відвідувати нас у новій квартирі, я бажанням зовсім не горіла.
Чоловік був уважним та дуже м’яким зі мною. Нова двійка дозволила ще ширше розвернутися з моїми улюбленими фіалками і геранями, по кімнатах, що пахнули щастям, гасав Мафін.
У квартирі був великий балкон з видом на старий парк, в якому можна було довго гуляти, насолоджуючись гарними заходами сонця. У парку водилися солов’ї, які вечорами гарно співали. У палісадниках росли бузок, яблуні, горобина.
Двір виглядав чистим і доглянутим. А до роботи мені тепер було зовсім добиратися два кроки. Лише кілька хвилин ходьби, і ось мій маленький затишний офіс. На роботі всі привітали мене із покупкою, щиро радіючи за нас.
З чоловіком я з того часу трималася насторожено. Але невдовзі мені стало все одно, як близько тепер розташована моя робота, і навіть образа на Колю поступово розтанула – я дізналася, що чекаю на малюка.
Але на цьому успіх не закінчився. Чоловікові дали підвищення, і ми взяли стару дачу на виплату. Та розташовувалася в мальовничому селі за кілька кілометрів від міста. Наступного року, коли наша дитина підросте, купимо машину і їздитимемо туди відпочивати, посаджу півонії та аґрус. І навіть свекруху запрошу, якщо з народженням онука чи онуки вона перестане так до мене чіплятися.