— Що значить вона не хоче більше працювати і хоче пожити для себе? Їй до пенсії ще років із десять. У неї сил, як у здорового мужика. З якого переляку я маю оплачувати її хотілки? — Чоловік різко відсунув тарілку із салатом.
— Чи ти думаєш, що якщо я пристойно заробляю, то можна мені на шию повісити свою рідню? — Андрій не приховував роздратування.
— Юлю, гроші не на деревах зростають. Ти знаєш, як я працює. У мене є мої батьки, про тебе я взагалі не говорю… — Андрій гнівно зім’яв серветку.
— Твоя мати вписується у мою фінансову картину, як лижна маска у костюмі космонавта. — Чоловік жбурнув серветку на стіл.
У затишному ресторані того вечора лише двоє людей говорили на підвищених тонах. Шеф-кухар та Андрій. Гості за сусідніми столиками відірвалися від страв та уважно прислухалися до розмови.
— Андрію, але ж моя мама… Вона цілий рік сиділа з Вікою. Коли ти мав труднощі на роботі. І ми не мали грошей на няню. — Юля нагадала чоловікові про непростий період життя.
— Ти не платив їй за її допомогу. Вона знаходила час між роботою та сиділа з Поліною. Навіть пам’ятаю, відпрошувалася… Просила її підмінити… — Юля похитала головою.
— Коли ти розбагатів, я на твоє прохання звільнилася і залишила свою кар’єру. Ти сам мені казав, займайся своєю красою та донькою. Де я зараз знайду нормальну роботу, щоб допомагати матері? — Юля ображено стиснула губи.
— Та й після роботи я буду вимотаною та втомленою. І на дитину зовсім не залишатиметься часу. Няня це, звичайно, добре… Але ніхто не замінить донці рідну матір. – Юля відкинулася на стільці і обхопила себе руками.
— Я бачу, до чого ти хилиш! – Чоловік нахилився через стіл у бік дружини.
— Якщо я не спонсоруватиму матір, ти менше проводитимеш часу зі мною і з дитиною. І через роботу будеш злою, втомленою та роздратованою. Це шантаж. — сердито прошипів чоловік.
— А як мені ще бути? Мені треба дбати про матір. Ти ж про своїх батьків дбаєш? Мені також треба якось забезпечити гідну старість своєї матері. Ти ж мені не дозволяєш їй допомагати з тих грошей, які ти мені даєш. – Юля зітхнула.
— Яка старість, Юля? Твоїй матері місяць тому стукнув півтинник. Вона навіть не виглядає на свій вік. Вона швидше схожа на актрису з фільмів для дорослих, ніж на літню, безпорадну стареньку. – пробурчав Андрій.
— Нехай сама йде працює. — Андрій не бачив, чому він мав завести нову графу витрат і почати спонсорувати тещу.
— Тоді знайди мені гідну роботу! – випалила Юля. – Через тебе я залишила кар’єру. Ось ти мені її й відновиш!
— Ось, будь ласка. Я влаштую тебе в проект до когось із своїх партнерів. Дати вудку мені не шкода. — Чоловік залпом допив кави.
— Але тримати твою здорову, привабливу матусю, яка надумала звільнитися і пожити для себе, я точно не буду. — Андрій жестом покликав офіціанта та попросив рахунок.
З тієї розмови минув місяць. Юля знайшла роботу. Жінка справді почала втомлюватися і менше проводити часу з донькою. Юля не втрачала можливості дорікнути цьому чоловікові.
— Ні, Андрій. Сьогодні нічого не буде. Я втомилася. Давай просто тихо заснемо. Не чіпай мене. – Юля відштовхнула чоловіка.
— Юля! Ти мені вже так тиждень кажеш. Куди мені подіти свою чоловічу енергію? — Андрій ліг у ліжко і ображено відвернувся.
— Коханий, ну ти сам не захотів допомогти моїй матері. Я, як дочка, що любить, сама вирішую свої проблеми. Тебе не навантажую. Що тебе не влаштовує? – огризнулася дружина.
— Мене не влаштовує, що ми не маємо близькості. І не влаштовує, що ти зі своєю новою роботою зовсім забула про дочку. Поліна такими темпами за місяць няню називатиме мамою. — Андрій сів у ліжку і сердито глянув на дружину.
— Нічого не знаю, Андрію Як я бачу, крім мене, до моєї матері нікому немає діла. — Юля заплющила очі.
Тієї ночі Андрій довго не міг заснути. Чоловік твердо вирішив поговорити з тещею та переконати її вийти на роботу.
— Якщо треба, я сам її на роботу влаштую. Аби припинити ці чортові маніпуляції. — думав чоловік, міцно стиснувши подушку.
Наступного дня Андрій заїхав до тещі. Світлана Петрівна зустріла зятя у відвертому халаті.
— Світлано Петрівно, ви б хоч одяглися. Я ж попередив, що приїду. — Андрій зніяковіло розплющив очі.
— А що, я тобі не подобаюсь? — весело спитала теща.
— Ви не можете мені подобатися, ви мати моєї дружини. — буркнув Андрій і обережно сів на диван.
— Андрію, насамперед, ти чоловік. — лагідно відповіла жінка. – Чаю хочеш? Чи, може, що міцніше?
— Ні, Світлано Петрівно. Дякую. Я нічого не хочу. — Андрій усім виглядом показав, що він зайшов ненадовго і по важливій справі.
— А я таки зроблю чай. — Граціозно виляючи стегнами, теща попрямувала до кухні.
— Отже, Андрійку… Про що ж ти хотів зі мною поговорити? Раз ти всі свої важливі справи залишив і приїхав у гості до матусі своєї дружини? – Теща непристойно нахилилася і поставила дві чашки чаю на журнальний столик.
— Світлано Петрівно… Тут така справа… Через те, що ви вирішили звільнитися і більше не працювати… Ваша Юля тепер працює з ранку до вечора. Заробляє вам гроші. — Андрій упевнено розпочав розмову.
— Через це страждають наші стосунки. І її стосунки із донькою. Вам потрібно повернутись на роботу. Я ж бачу, що у вас повно сил та енергії. — Чоловік зробив ковток і пильно подивився на тещу, яка хтиво розвалилася у кріслі.
— Подивися на мене, Андрійку. Хіба така краса може працювати? У свої п’ятдесят я тільки-но відкрила себе. Єдина моя робота… Це бути окрасою планети Земля. — заспівала Світлана Петрівна, намотавши локон волосся на палець.
— І тому ваша дочка має працювати в поті чола, щоб ви ось так сиділи і філософствували? — Андрій запитливо глянув на тещу.
— Андрію, я все життя дбала про Юлю. Одна її ростила та виховувала. Я виростила приголомшливу дочку та чудову дружину. Тепер її черга подбати про мене. — незворушно відповіла теща.
— А чи не рано ви на спокій зібралися, Світлано Петрівно? — з обуренням спитав Андрій. — Вам ще років десять можна добре попрацювати. А то й більше.
— Я на вас дивлюся… І в мене не складається образ безпорадної жінки. Особливо, коли ви собі незрозуміло, на які гроші збільшили груди. — Андрій не міг не помітити відвертої пози та змін у постаті тещі.
— А це вже не твоя справа. — викарбувала Світлана Петрівна. — Я сама розберуся, як мені жити.
— А якщо ти хочеш, щоб моя донька не працювала, то ти чудово можеш зняти з її плечей важкий тягар турботи. Сам надсилай мені за місяць кілька тисяч. Я вам вік дивитимуся в очі з подякою. — Теща нахабно дивилася на зятя.
— Тобто ви хочете, щоб я, замість того, щоб допомагати своїм батькам, допомагав вам? — із роздратуванням перепитав Андрій.
— Ні, Андрію, я так не сказала. Допомагай, кому хочеш. Твої гроші, твоє життя та твоє право. – Теща закинула ногу на ногу. — Але якщо ти хочеш, щоб твоя дружина не працювала, то плати мені замість неї.
У Андрія від почутого застрягла слина у горлі. Тягше, ніж засохла гречка на стінках каструлі.
— Або знайди мені гідного мужика… А то мені трапляються якісь злидні бродки… — Теща вирішила добити зятя.
— Можна помолодше, постарше… Головне, щоб грошики водилися. — Світлана Петрівна виправила халат.
— Мені простіше собі нову дружину знайти! — Андрій підвівся і рішуче попрямував до дверей.
— Якщо що, я вільна і в самому розквіті сил… — кинула навздогін Світлана Петрівна. — Можу те, що Юлі й не снилося.
— Господи, сподіваюся, вона жартує. — Андрій швидко спускався сходами. Якби чоловік тільки знав, що буде далі. Ах, якби він тільки знав.
Минув ще місяць. Звичайно, розлучатися Андрій з Юлею не планував… Але дружина дедалі більше віддалялася. Подружжя стало частіше сваритися. Щоб зберегти шлюб, Андрій вирішив запропонувати разову фінансову допомогу.
Коли чоловік під’їхав до будинку Світлани Петрівни, він не повірив своїм очам. Жінка вийшла з під’їзду у супроводі елегантного чоловіка та попрямувала у бік шикарного автомобіля представницького класу.
В руках у тещі була розкішна сумка дуже дорогого бренду, а на пальці красувалася велика каблучка з діамантом. Світлана Петрівна була така захоплена розмовою, що навіть не помітила в машині здивованого зятя.
— Полюбуйся, як улаштувалася твоя матуся. — Повернувшись додому, Андрій простягнув телефон дружині.
— Пізнаєш модель сумки? Тобі треба два роки давати їй гроші, щоб вона таку купила. А кільце… Ти подивися, який діамант… А в яку дорогу машину вона сідає… — схвильовано шепотів Андрій.
— Андрію, ти що? Стежив за моєю матір’ю? – Юля обурено відкинула телефон.
— Юля, вона розводить тебе на гроші. — збуджено відповів чоловік.
— І я не стежив за твоєю матір’ю. Я взагалі поїхав, щоб запропонувати їй нескладну роботу з гарною зарплатою. Або разово дати гроші, щоб вона від тебе відстала. – Андрій сказав правду.
— Гаразд, поїдемо до неї, поговоримо. — Почувши слова чоловіка, Юля пом’якшала.
Наступного дня Юля зателефонувала матері.
— Мамо, привіт! Коли я можу приїхати у гості?
— А, ти сьогодні о шостій їдеш до театру…
— Гаразд, тоді в неділю…
Юля домовилася з матір’ю про візит. Щойно дружина повісила слухавку, Андрій схопив її за руку.
— Ти чула? Вона сьогодні о шостій їде до театру. Давай простежимо за нею і подивимося ще уважніше на того чоловіка, з ким вона зустрічається… Ми все одно збиралися до торгового центру. Він якраз у тій стороні.
— Чому б і ні. — Жіноча цікавість взяла вгору над Юлею.
Юля та Андрій припаркувалися недалеко від під’їзду тещі. Яким же було їхнє здивування, коли жінка вийшла у супроводі іншого чоловіка. У модній сукні та з новою дорогою сумкою.
— Дивись, у неї така сама сукня, як ти мені подарував… Вона його явно не на мою зарплату купила. – Юля здивовано затулила рота рукою.
— Тепер не викрутиться. — Андрій знову дістав телефон і зробив запис.
— Я, значить, як дурниця, працюю, щоб надсилати їй гроші. А вона грошей взагалі не потребує. — Юля заплакала, коли нова дорога машина відвезла Світлану Петрівну у невідомому напрямку.
— Більше копійки ти не отримаєш від мене. Ні копійки більше не дам! – Юля гнівно стиснула ручку дверей.
Наступного дня подружжя приїхало у гості до Світлани Петрівни. Теща зустріла гостей у гарній мереживній сукні та запросила за стіл, що ломився від їжі. А далі почалося найцікавіше…
— Доню, бачиш, який гарний стіл я можу собі дозволити завдяки твоїй підтримці… — радісно вигукнула Світлана Петрівна.
— Щоб я без тебе робила, моє сонце. — лагідно додала жінка і кинула на Андрія колючий погляд.
— Що б ви робили… Ви б далі стригли гроші з залицяльників. — Андрій дивився на тещу.
— Юлечко, що твій балбес на мене намовляє? Ти ж знаєш, навколо одні злидні… Крім квіточок, нічим твою маму порадувати не можуть… — Теща похитала головою.
— А ось ми так не думаємо, Світлано Петрівно… Якщо ви продасте їхні подарунки, ви можете кілька років зовсім не думати про гроші… — Андрій з презирством похитав головою. — Настав час Юлі перестати вас спонсорувати.
— Які подарунки, доню… Що твій чоловік лепече? Зовсім совість втратив… — Невдоволено пробурчала теща і подивилася на Юлю, шукаючи підтримки.
— Не маю жодних подарунків. А цю смачну їжу я з твоїх грошей купила. Щоб вас порадувати. А гроші так швидко закінчуються… — Жінка демонстративно закотила очі.
— До речі, ластівко, а ти мені привезла грошей на наступний місяць? Бо я не знаю, як я далі буду… У мене нічого не залишилося. — Теща глибоко зітхнула.
— Так, мамо, зараз. Тільки в туалет сходжу. – Юля встала з-за столу.
— Ну що, дохід обрубати мені хочеш? Ти це запам’ятай… Якщо дочка мені не надсилатиме грошей, я вас так розсварю, що тобі й не снилося. — швидко промовила Світлана Петрівна, залишившись наодинці з Андрієм.
— Скажу, що бачила тебе із секретаркою. Або що ти приставав до мене. Я ж бачила, як ти на мене минулого разу вирячився. — Теща посміхнулася й послала собі в рот ложку з червоною ікрою.
— Як ти гадаєш, кому вона повірить? Тобі чи рідній матері? І з наступного місяця, щоб надсилали мені на десять тисяч більше! — Світлана Петрівна хотіла ще щось додати, але на цей момент у кімнату влетіла Юля.
Юля жбурнула на стіл чотири дорогі сумки, з десяток дорогих прикрас і три важкі пачки тисячних купюр.
— Для протоколу… Тут у одній пачці втричі більше, ніж я тобі давала на місяць. Мамо, як ти могла так зі мною? З нами… — Юля гнівно подивилась на матір.
— Ах ти, курко. Хто тобі дозволив ритися в моїх речах? — верещала Світлана Петрівна.
— А хто тобі дозволив доїти мене на боці, коли в тебе грошей кури не клюють? – Закричала Юля. — У тебе у подарунках річний бюджет африканської країни. А ти смієш у мене гроші просити?
— А поки тебе не було… Твоя мама мене шантажувала. Сказала, що якщо я заваджу тобі давати їй гроші, вона скаже, що в мене роман із секретаркою. Або що я до неї чіплявся. — Андрій дістав телефон і увімкнув запис.
— Ах ви, нелюди… — Теща по черзі брудно вилаялася спочатку на зятя, а потім на дочку.
— Ви звідки таких слів нахапалися? Чи не від тих чоловіків, які заїжджали по вас на своїх шикарних машинах? Це вони вас так ночами називають? — Андрій явно кайфував від того, як виходила теща з берегів.
— У мене є відео. Як у четвер за вами заїхав один чоловік, а у п’ятницю другий. У гріху живете, Світлана Петрівна. — Андрій увімкнув відео та помахав телефоном під носом у тещі.
— Юля, як ти думаєш, що вони зроблять, якщо ми покажемо їм відео? На відео є номер машини… Ми їх легко знайдемо… — Андрій весело подивився на Юлю.
— А що це хороша ідея… Думаю, ми так і зробимо… — Юля кивнула.
— Ви не посмієте! — вигукнула теща.
— Не посміємося, якщо ось це добро піде Юлі щодо компенсації моральної та фінансової шкоди. — Андрій перехилився через стіл і схопив три важкі тисячні пачки. — Вибирайте, Світлано Петрівно.
— Я вас у житті спонсорувати не збираюся. І Юля тепер також. — Андрій сердито глянув на тещу.
— Так, мамо. Або я забираю всі ці гроші собі, або ми все розповідаємо твоїм залицяльникам. – Юля взяла чоловіка за руку.
— Геть із мого будинку! — Теща закричала не своїм голосом. — Будьте прокляті! — Щоб я вас ніколи більше не бачила.
— Нам вже час. — Андрій поклав пачки в сумку дружини і підвівся з-за столу.
— Прощавай, мамо. Думаю, мені справді в житті буде краще без тебе. — Юля вийшла з квартири за чоловіком.
Відносини Юлі та Андрія налагодилися. Андрій почав більше заробляти, Юля звільнилася і стала весь час присвячувати чоловікові та дочці. За чутками, подружжя щасливе і чекає на поповнення.
Світлана Петрівна так і не змогла вибрати, який чоловік їй більше подобається і, назавжди втративши дочку, вирішила залишити обох.
— Головне, не спалитись. — думала жінка.
У свої п’ятдесят Світлана Петрівна на всі сто відсотків переконана, що найкращі роки її життя лише починаються.
Кажуть, що жадібна гусениця, яка заплуталася в яблуку, вкусила себе за попу. Чи заблукає в житті Світлана Петрівна чи ні, час покаже. Нам лише залишається зробити висновки та згадати, що ніщо не обходиться в житті так дорого, як жадібність та дурість.