— Вона мати моїх дітей. Так сталося, що на твоє свято я буду з нею. Не приймай це на свій рахунок. – Іван лагідно подивився на наречену.
— Що значить, не приймай на свій рахунок? — Віка нервово розламала зубочистку. — Я з тобою вже майже два роки, а ти весь час крутишся довкола цієї видри.
— Кохана, я тобі багато разів казав, що на свій рахунок можна брати тільки гроші. Саме зараз переведу тобі на подарунок. — Іван дістав телефон і відкрив мобільний додаток банку.
— Купи собі щось. — Чоловік відкинувся у кріслі приватного кафе і перевів десять тисяч гривень.
— Ти навіть подарунок мені не хочеш сам вибрати. Відкупився грошима. — ображено вимовила наречена. — Таке враження, що тобі на мене начхати.
— Начхати… Це дієслово. означає викидати з рота слину. — Іван завжди по-своєму трактував значення думок та слів нареченої. — А я тебе люблю. Це зовсім різні речі.
— От чесно, Ваню, ти мене вже дістав своєю колишньою. Ти постійно крутишся навколо неї як собачка! – Віка поклала лікті на столик.
— Я можу зрозуміти, що у вихідні і на тижні ти бачишся з дітьми. Граєш із ними, виховуєш їх. Це прекрасно. Я тут слова не говорю. Але якого рожна ти постійно проводиш час із їхньою мамою? – Віка сердито подивилася на чоловіка.
— Кохана, ми багато разів з тобою про це говорили. — Іван зітхнув. — Мої діти ще надто маленькі. Їм важливо відчувати поруч тата та маму.
— Якби не діти, я давно б забув Настю, як страшний сон. А так… Мені щоразу доводиться вдавати, що в мене з колишньою дружиною все добре. — Іван сумно зітхнув.
— Але ти дістав їй допомагати… — Віка кинула шматок зубочистки в чоловіка. — То ти їй щось до хати притягнеш, то з ремонтом допоможеш, то її мати на вокзалі зустрінеш…
— Так, я їй привожу продукти кілька разів на тиждень. То це більше дітям, а не їй. Не бачу тут нічого поганого. — Іван похитав головою.
— А чоботи, які ти купив? Ти навіть здогадався їх притягнути до нашого будинку. Я ж їх приміряла… Подумала, що ти купив… Ти навіть уявити не можеш, як мені було обідно, коли я дізналася, що це для неї. — У Вікі виступили на очах сльози.
— Вікуся, ну не треба було лазити чужими речами. Я ж не знав, що ти відкриватимеш запакований пакет і тим більше приміряти. Я його сховав під ліжком. Якраз, щоб ти не знайшла. — Іван ковтнув каву.
— Я його випадково знайшла… Просто прибирала в хаті. Звідки я знала, що це не мені подарунок на 8 березня, а твоїй колишній. – пирхнула Віка.
— Кохана, але я ж тобі теж зробив чудовий подарунок. Вона отримала нові чоботи, а ти новий телефон. Не пам’ятаю, щоб ти дуже зраділа. А ось Настюша зраділа. — Іван невдоволено глянув на Віку.
— Якщо що, мені теж цей момент не дуже сподобався. Тебе ж більше люблю. Тим більше, що телефон коштує дорожче, ніж чоботи. — Іван глянув у вікно на сонячну вулицю і замислився.
— Значить, вона тобі Настюша… Ну-ну… — Віка скривилася, наче з’їла половину лимона зі шкіркою.
— Назви мені хоч одну причину, чому я маю відзначати свій День Народження без тебе, а ця швабра отримає у моє свято твою увагу? — Віка вирішила повернутись до головної теми розмови.
— Віка. Настя завтра матиме операцію. Нічого серйозного, слава богу. Але у такі дні вся наша родина має її підтримати. — стурбовано відповів Іван.
А я що, не твоя родина? Ти мені сам рік тому зробив пропозицію. — Віка нервово здула чілку з чола. — Рік минув, а ми так і не побралися… Як я це поясню друзям, якщо тебе не буде?
Так і поясниш. Скажеш, що все гаразд. І що ми плануємо весілля незабаром. А приїхати я не зміг за сімейними обставинами. — Іван знову незворушно відпив кави.
— Ми вже два роки разом, а ти так і не познайомив мене з батьками! Вони взагалі знають, що ми збираємося одружитися? – Віка грюкнула рукою по столу. Інші відвідувачі кафе злякано озирнулися.
— Це тут до чого? Звісно, в курсі! — зніяковіло відповів Іван. — Не кричи так. Нормально все буде.
— Спокійно відзначиш днюху, а потім плануватимемо весілля. — Іван помахав офіціантові і попросив рахунок.
— Ну ти даєш, Ваня. Це реально підстава. Знаючи, що я не зможу перенести свято, ти ставиш мене перед фактом в останній момент. – Віка різко встала з-за столу і вийшла надвір. Якби наречена тільки знала, який несподіваний поворот подій чекав її наступного дня.
— На жаль, День Народження лише раз на рік! Але ти не переймайся! У житті багато чудесних днів. Бажаю тобі, щоб кожен твій день був таким самим яскравим, як цей! — Ксенія обійняла подругу.
— А це тобі від нас. — Подружжя, Ніна та Павло, вручили Віці шикарний букет білих троянд.
— А мій Ваня мені навіть трьох трояндок зранку не подарував. – подумала Віка.
— З Днем Народження, ластівко! – Шкільна подружка, Альбіно, тепло привітала Віку. — А в мене тобі модна сумка.
— Вау! Мабуть, вона дорого коштує… Не треба було таких дорогих подарунків… — Віка була вражена.
Гості почали збиратися у затишному ресторані за довгим столом, що ломився під вагою частування. Віка любила друзів та підготувала для них душевне свято. Свято, на якому не вистачало лише однієї людини.
— Віка, а де Ваня? Ми думали, він теж буде… — Ніна поставила подрузі це незручне запитання.
— Він не зміг за сімейними обставинами… — із напругою в голосі відповіла Віка. Вранці Іван її навіть не привітав. Коли іменинниця прокинулася, Івана вже не було вдома. Наречена кілька разів дзвонила нареченому, але він так і не відповів.
— Що може бути важливішим за День Народження нареченої? — обурилася Альбіна.
— Операція у близької людини… — сухо кинула Віка.
— Альбіно, ти розумієш, це якась нісенітниця, а не стосунки. — Коли всі гості розійшлися, Віка, що випила пляшку вина, почала виливати душу найкращій подрузі.
— Продинаміти мене зі святом… Я це в принципі хоч якось можу зрозуміти… Настя мати його дітей… Але за цілий день від Івана жодного повідомлення… Це просто неповага. — Віка сиділа у кріслі на веранді, обхопивши коліна руками.
— Так, це повна неповага, подруго. Я б таке точно не вибачила. — обурено відповіла Альбіна.
— Думає, що коли гроші переказав, то відстрілявся з увагою. Знаєш, як мене це дратує? – Віка гнівно стиснула серветку.
— Давай поїдемо до лікарні! Відразу висловиш йому все, що накипіло. – Альбіна запропонувала несподіваний план.
— А що, ця ідея! Дуже хочеться подивитися Вані у вічі і висловити йому все, що я про нього думаю. – Віка різко схопилася і всім виглядом дала зрозуміти подрузі, що вона сповнена рішучості.
Я знаю назву лікарні. Ваня мені вчора сказав, куди її відвезли. — Віка викликала таксі, і дівчата вирушили до лікарні.
— Як вона до вас не надходила? Ви точно перевірили прізвище? Може, її перевезли? — Віка перегнулась через стійку в приймальні і дивилася на монітор.
— Дівчино, я вам втретє говорю. Жінка з таким прізвищем ні сьогодні, ні вчора до нас не надходила. — викарбувала медсестра.
Віка в розгубленості сіла на лаву в коридорі.
— Ти знаєш, де мешкає його колишня дружина? — Альбіна принесла Віці з апарату кави.
— Так… Він одного разу привозив мене до її будинку. Вона мешкає з батьками на дачі. – Віка взяла стаканчик.
— Поїхали до неї. Потрібно розібратися. Якщо Іван збрехав, я його особисто приб’ю. – Альбіна простягла подрузі руку. – Піднімайся.
Стемніло. Дівчата їхали на таксі. Альбіна у соціальній мережі намагалася знайти профіль колишньої дружини Івана. Віка задумливо дивилася у вікно.
— Так, я зовсім не так уявляла свій День Народження. Ось мерзотник. День незабаром закінчиться, а він мене так і не привітав. – Віка подивилася на подругу.
— Можеш не шукати. Її немає у соцмережах. — Віка почухала носа. – Я сто разів шукала.
— Вікуся, а тебе не бентежить, що він не має жодної фотографії з тобою? — Альбіна почала переглядати сторінку нареченого Вікі.
— З дітьми є, з друзями є, з батьками є, а ось з тобою нема… — Наче він і не робив тобі рік тому пропозицію… — Альбіна похитала головою.
— Так, мені це теж завжди здавалося дивним… — Віка взяла у Альбіни телефон і пробігла сторінкою нареченого.
— Він не лише за два роки не познайомив мене з батьками та дітьми. Він навіть із друзями мене не познайомив… — Помовчавши, додала Віка.
— Половину тижня він живе зі мною, а на півтижня зникає. Говорить, що з дітьми ночує у своїх батьків. — Віка повернула телефон Альбіні.
— Типу там простора квартира. І після розлучення діти проводять два дні з ним та його родиною, а два дні з Настею… — Віка похитала головою. — І він тремтить навколо цієї Насті.
— Вікусь, зі всієї поваги, ти знаєш, як ми давно дружимо… Мені здається, він тебе дурить. — Альбіна поклала телефон у сумку та з сумом подивилася на подругу.
Машина під’їхала до будинку батьків колишньої дружини Івана. Альбіна та Віка вийшли з таксі. Віка голосно постукала ногою по воротах.
За хвилину до воріт підійшла жінка років шістдесяти. У спортивному костюмі та з пучком на голові.
— Ми прийшли довідатись, у якій лікарні лежить Настя. – випалила Віка.
— І де Іван? – Додала Альбіна.
— Як у лікарні? Що трапилося? — Жінка за брамою схопилася за серце. — Моя Настенька…
— Так! Іван сказав, що їй потрібна термінова операція. А зараз не виходить на зв’язок. — рішуче додала Віка, намагаючись щосили приховати роздратування.
— Як операція? Я тільки сьогодні в обід провела її з дітьми… Вона з Ванею сіла в таксі і поїхала до парку розваг. Вони там із ночівлею до завтрашнього вечора… — Жінка схопилася за огорожу.
— У якій вона лікарні? Чекайте, я зараз зберуся, разом поїдемо! — Жінка біля воріт так розхвилювалася, що навіть не подумала спитати у дівчат, хто вони такі.
— Скажіть, а хіба Іван не розлучився з Настею? — тремтячим голосом пробурмотіла Віка.
— Дурниці! Вони живуть душа в душу… Щоправда, останні два роки Ваня часто лишається у батьків. Допомагає їм після роботи… А так… У них все чудово… — Впевнено відповіла жінка, продовжуючи рукою триматися за серце, а іншою за ворота.
— А ви, власне, хто такі? І звідки ви дізналися про лікарню? Що з моєю дочкою та зятем? – Жінка біля воріт зрозуміла, що на емоціях від переляку сказала багато зайвого. І у свою чергу вимагала відповідей.
— Я двоюрідна сестра Івана, а це моя подруга. Ми приїхали до Івана… Але в нього сів телефон. — Альбіна першою збагнула, як переграти розмову і непомітно ретируватися.
— А про лікарню та розлучення… Це жарт. Ваня сказав, що у вас чудове почуття гумору. Ось ми й вирішили розіграти вас! — Насилу стримуючи гнів, Віка весело штовхнула Альбіну в бік.
— Так, я згадала. Ваня мені казав кілька днів тому, що збирається з дітьми на атракціони. – Альбіна кивнула. — Нагадайте нам назву парку. Ми йому там сюрприз влаштуємо.
— За такі жарти у зубах бувають проміжки. Зовсім совісті немає. – пробурчала мама Насті.
— Ще раз вибачте. То як називається парк розваг? — невинно перепитала Альбіна.
Дізнавшись назву, дівчата сіли в таксі і вирушили влаштовувати Іванові великий сюрприз. Поїздка зайняла три години. Всю дорогу Віка плакала на плечі у Альбіни. Віка лаяла Івана такими брудними словами, яких не знав п’яний шевець, що випадково проколов собі наскрізь палець товстою кривою голкою.
Несподівано на телефон Віці надійшло повідомлення від Івана. — “Любима, я в лікарні. Забув зарядку. Телефон сідає. Економлю енергію. Мене сьогодні не чекай. Завтра як слід привітаю!”
— Ах ти, мерзотник! — Віка здригнулася від образи, наче її одночасно вдарила тисяча шокерів.
— А я ж його любила!
— Він мені пропозицію зробив…
— А сам навіть не розлучився…
— Ось, виявляється, куди він від’їжджав від мене щотижня…
— До дружини їхав…
— Виходить, вони живуть душа в душу, і він не збирається розлучатися!
— А я йому хто? Іграшка? Підстилка?
Віка знову вилаялася.
Вночі дівчата приїхали до готелю.
— Залишимося тут, а завтра влаштуємо йому рознос. — Віка та Альбіна переглянулися.
Вранці Віка та Альбіна вирушили до парку розваг.
— Ось мерзотник! — Віка першою побачила, як Іван і Настя ходили парком, мило тримаючись за руки.
— Ну, зараз я їм влаштую! — Віка стиснула кулаки і люто подивилася на подружжя. — Ось як він допомагає колишній дружині, яка зовсім не була колишня.
Віка та Альбіна непомітно йшли за Іваном та Настею. Коли подружжя сіло в кафе, а діти пішли на атракціони… Віка та Альбіна стрімко сіли навпроти подружжя.
— Замість мого Дня Народження ти вирішив влаштувати дружині свято? Отже, як ти їй допомагаєш! – Віка гнівно подивилася на Івана, який завмер у розгубленості.
— Це хто такі, Іване? І чому вона назвала мене колишньою дружиною? — Настя здивовано подивилася на чоловіка.
— Настюша, тут така справа… — Іван хотів щось сказати на свій захист, але Альбіна його перебила.
— Тут така справа, Настюша… Я і Віка… Ми ті жінки, з якими твій чоловік проводить час у твою відсутність. — Альбіна вирішила імпровізувати та додала себе в історію. Щоби сильніше шокувати Настю.
— Бачиш обручку? Кожній із нас Ваня зробив пропозицію. Два роки водив нас за ніс, обіцяючи нам весілля та щасливе сімейне життя. — збуджено додала дівчина.
Альбіна помахала перед Настею вражаючим перстнем, який їй подарував один із залицяльників. А Віка показала обручку, яку подарував Іван.
— Ми випадково довідалися один про одного, а потім довідалися і про тебе. І ось приїхали подивитись у його безсовісні очі! — Альбіна вжилась у роль і люто подивилася на Івана.
— Це все не правда! Вони брешуть… Я їх уперше бачу… Це якийсь розіграш… — вигукнув Іван. — Ходімо геть звідси!
— Розіграш, кажеш? Віка, покажи листування. – Скомандувала Альбіна.
— Не смій! — закричав Іван, коли Віка простягла телефоні, що спантеличило Настю.
— Смикнешся, я тобі окріп на обличчя виллю! — Альбіна швидко схопила чашку Івана з гарячим чаєм.
Чим глибше дальше читала листування, тим більше ставали її очі. Коли очі Насті стали розміром із блюдце.
Настя схопила свою чашку з кавою і виплеснула її на Іванову сорочку.
— Ми розлучаємося! Ну ти і мерзотник, Ваня. Будь ти npoклятuй. — Настя у сльозах вибігла з кафе.
Іван хотів було вибігти за дружиною. Альбіна різко встала і, схопивши Івана за плече, силою посадила назад на стілець.
— Ми з тобою не закінчили! — грізно промовила дівчина.
Віка встала і підійшла до сусіднього столика, за яким чоловік уплітав тарілку наваристого борщу.
— Прошу вибачення. Замовте собі порцію. Я вам оплачу. — Віка схопила майже повну тарілку та підійшла до Івана.
— Тепер закінчили! — Віка вилила весь суп на голову колишньому нареченому.
Віка заплатила за сусідній столик і разом із Альбіною урочисто покинула кафе. Відвідувачі уважно спостерігали за гучною сценою.
— Чоловіки, ніколи не ходіть на ліво. Це небезпечно! — Альбіна окинула чоловіків, які сиділи на веранді, і, зробивши реверанс, вийшла слідом за подругою.
Іван та Настя розлучилися з великим скандалом. Мати Альбіни була чудовим юристом. Альбіна ще того драматичного дня дала Насті номер. Івана розкрутили на повну.
Віка через півроку зустріла справжнє кохання і вийшла заміж. На її весіллі Альбіна зустріла свого чоловіка мрії.
— Навіть не довелося ловити букет. — жартувала потім дівчина.
Люди, які ходять “на ліво”… Коли їх притискають до стінки, вони починають говорити, що це була помилка. Але правда життя полягає в тому, що це не помилка. Це їхній вибір.