Оксана, намагаючись не шуміти, підійшла до нещільно зачинених дверей, з-за яких долинали приглушені голоси її чоловіка та свекрухи. Їй було дуже цікаво, про що вони, зачинившись у кімнаті, шепочуться щовечора.
— Синку, а я тобі говорю, що твоєму шлюбу це тільки на користь піде! Твоя дружина у положенні, зрозуміло, що не приваблива з таким пузом. Розмаїття якесь має бути в тебе, розумієш? Усі нормальні чоловіки полігамні, — долинув до неї шепіт Надії Михайлівни. Він то підвищувався, то падав до шипіння зміїного, мабуть, коли свекруха згадувала, що в квартирі, крім них, знаходиться ще й невістка.
— Розумію, звісно, але… — невпевнено сказав Сергій.
— Та яке тут може бути «але»! Я ж знаю, що говорю! – відсікла всі заперечення свекруха. — Синку, тобі терміново потрібна ще жінка!
Оксана відсахнулася від дверей, як від удару, мимоволі прикривши руками округлий живіт. Почуте не вкладалося в її голові. «Невже вони це обговорюють за моєю спиною щовечора?» – з жахом подумала вона. Обурення, образа та біль наринули на неї.
— «Так, не час розклеюватись! Це лише слова, самі по собі вони нічого не означають. Білий шум, просто білий шум. Взявши себе до рук, Оксана знову прислухалася до діалогу за дверима.
— Нормальні чоловіки за полігамні, — бубоніла свекруха, — і це факт. Треба жити різноманітним життям, Сергію. Тому, щоб не втратити інтересу до дружини, заведи собі коханку!
— Ти вже казала.
— А я ще раз повторю! І повторюватиму, поки ти нарешті не зважишся! – Напирала Надія Михайлівна.
— Як же Оксана, мамо? — зробив слабку спробу опору Сергій.
— А що Оксана? Їй же найкраще буде в результаті! Сергію, зрозумій ти, що справжньому чоловікові не властиво жити з однією жінкою, — тоном експерта з ТВ-шоу із сімейних питань продовжувала Надія Михайлівна. — День проводиш із дружиною, а ніч — із коханкою. Так ти Оксані не встигнеш набриднути. Підтримаєш іскру у ваших стосунках! Інакше ти просто їй набриднеш, і вона швиденько піде від тебе до іншого!
— Гадаєш? — завагався Сергій.
— Знаю! Я не перший день у світі живу. Ти, головне, мене слухай, і все буде добре, — знову тон експерта.
— Слухай, я не певен…
— Сину, не лякайся, а бери справу в свої руки. Ти ж справжній чоловік?
— Ну так…
— Ось і доведи. Телефон і адреса в тебе є, вона на тебе чекає… Гарна дівчина, ти її чудово знаєш. Давай, синку, і так дівка звелася вся по тобі.
— Мам, ти чого вигадуєш?
— Не вигадую! Це факт!
— “Чи не дуже багато фактів у неї в запасі?” — похмуро подумала Оксана. Вирішивши, що час уже перервати цю розмову, вона рішуче постукала у двері.
— Вечеря готова! — намагаючись, щоб голос звучав безтурботно, покликала Оксана. – Накриваю!
— Дякую, вже йдемо! — обізвався трохи зляканим голосом чоловік.
За вечерею свекруха виглядала сердитою, мабуть, через те, що їхню розмову перервали, і говорила мало, а Сергій ще менше.
Очі його виглядали заскленілими, ніби думками він витав десь далеко, в іншому місці. Оксану дуже непокоїло таке, частково кататонічне становище чоловіка, в яке він впадав після кожного візиту Надії Михайлівни. Тепер Оксана розуміла, чому.
Коли Сергій проводжав матір, вона наостанок, уже стоячи у дверях, обернулася і багатозначно сказала йому:
— Подумай, подумай гарненько.
— Так, мам, звісно, — квапливо пробурмотів Сергій і зачинив двері.
Сергій повернувся на кухню, сів за стіл і почав бездумно переставляти сільничку та перечницю з місця на місце. Його погляд був звернений у вікно, але ніби нічого не бачив. Оксана мила посуд, відчуваючи спиною напружену атмосферу, що згустилася на кухні. Тук-тук, тук-тук — нервово стукали по столу сільничка та перечниця, наче фіксуючи стрибки думки чоловіка від полюса «так» до полюса «ні».
— І можеш не питати, як завжди, про що ми говорили, — раптом сказав Сергій, наче прокинувшись, ніби продовжуючи давню суперечку. — Це наші справи, мої та мами. До тебе вони не мають відношення.
— А я й не питаю, — з байдужістю відповіла Оксана, хоча всередині в неї все кипіло. — Боляче треба. Тримайте свої секрети при собі.
— Піду прогуляюся, — сказав Сергій і підвівся з-за столу.
— Знову? І куди цього разу? — Оксана не витримала і жбурнула в мийку посудний рушник, обернулася до чоловіка. Очі палили від сліз образи, пальці нервово комкали фартух, що натягнувся на округлому животі.
— Ось не починай, га? — зморщився, як від зубного болю, Сергій.
— Що не починати? Ти щоразу на ніч дивлячись ідеш кудись, варто тільки твоїй матері прийти! Що я повинна думати? — розгнівалась Оксана.
— Та я просто пройдусь, свіжим повітрям подихаю. Подумаю трохи, — пробурчав Сергій, відступаючи у бік передпокою.
— Подумаєш? Про що тут думати? Ти про мене спочатку подумай! — гукнула Оксана на межі істерики. — У тебе дружина вагітна вдома одна вночі залишається, ти про це подумав? Сергію, адже я все сьогодні чула, про що ви там шушукалися! — несподівано, від розпачу, зізналася вона. — Як вона тобі коханку сватала! Якщо ти про це пішов думати, то можеш назад не повертатися!
— Досить! — гаркнув Сергій, обличчя його болісно почервоніло, а очі забігали. — Дістало це все!
І він вибіг із квартири, голосно грюкнувши дверима. Оксана безсило опустилася на стілець і заридала. У голові крутилася одна думка: “Як же все дійшло до цього?”
Оксана познайомилася із Сергієм, коли він служив в армії. Їхня частина квартирувалася в містечку, де вона жила, і одного разу вони зустрілися на танцях, де він був у звільнювальній. Помалу у них закрутився бурхливий роман, який закономірно призвів до вагітності Оксани. Коли термін служби Сергія закінчився, вона покинула все і поїхала разом із ним у його рідне місто створювати міцну щасливу родину. На це вона принаймні сподівалася.
Проблеми почалися відразу після приїзду. Надія Михайлівна, мати Сергія, відмовилася приймати новоспечену наречену сина. Вона гидливо дорікала Оксані в тому, що та залетіла ще до весілля, що приїхала до міста тільки заради житлоплощі тощо, список претензій був нескінченний. Основною ж причиною, про яку Оксана тоді й не здогадувалася, було те, що Надія Михайлівна вже знайшла підходящу наречену для сина, і подібне його нахабне самоуправство руйнувало всі її плани.
Сергій з раннього дитинства звик слухатись у всьому владну матір, але тут пішов на принцип:
— Мамо, я її люблю і в нас буде дитина. Сподіваюся, тобі цього достатньо.
— Але…
— Питання закрите, — насупився Сергій.
Таких владних ноток у синовому голосі Надія Михайлівна ніколи раніше не чула, і їй вони дуже не сподобалися. Вона, всього день тому впевнена в тому, що й надалі контролюватиме життя сина від і до, була змушена поступитися. Але не відступити. Поразку вона сприйняла болісно, але здаватися не збиралася. У неї був поки невиразний план, як повернути життя Сергія в підконтрольне їй русло.
Після весілля Оксана та Сергій стали жити в одній квартирі з Надією Михайлівною. Для Оксани це життя було справжнім пеклом. Чоловік вічно пропадав на роботі, і Оксана проводила дні безперервно наодинці з ненависною їй свекрухою. Ці дні проходили в нескінченних сварках і приниженнях. Оксана ночами спати не могла через стрес, а свекруха, здавалося, після кожної сварки тільки наливалася життєвою енергією.
Коли Оксана скаржилася чоловікові, той нічого не робив, одночасно пасуючи перед матір’ю і легковажно вважаючи, що це лише жіночі розбірки, які її, чоловіка, не торкаються.
Зрештою Оксана переконала чоловіка, що їм треба винайняти власну квартиру та переїхати звідси. Сергій з небажанням погодився. Той факт, що він послухав дружину, а не матір, ще більше переконав Надію Михайлівну у необхідності зруйнувати цей шлюб. Невиразний план почав набувати чітких рис.
Після переїзду Оксана зітхнула з полегшенням: тепер, без ревнивого контролю з боку свекрухи, все буде інакше!
Оксана почала будувати плани на майбутнє життя, вибирати колір шпалер та меблі для дитячого, примірятись до одягу для малюків, навіть в’язати крихітні шкарпетки. Сергій поблажливо підтримував дружину, хоча сам не надто замислювався про майбутнє. За нього це завжди робив хтось інший. Спершу мати, потім командир взводу, тепер Оксана. Сергію було досить комфортно існувати у цій парадигмі.
Безтурботне щастя Оксани тривало недовго, оскільки Надія Михайлівна зачастила до них у гості. Вона приходила майже щовечора, і терпляча Оксана, щоб не засмучувати чоловіка, як могла, розігрувала привітність. Благо, свекруха більше до неї не чіплялася через дрібниці, і невістка подумала, що та нарешті примирилася з нею. Щоправда, тепер Оксану хвилювало інше.
— Пробач, Оксаночко, нам із Сергієм треба дещо обговорити наодинці, ти не проти? — воркувала зазвичай Надія Михайлівна, і, не дочекавшись відповіді, тягла Сергія за руку до іншої кімнати.
Чоловік йшов покірно, як у дитинстві, навіть не здогадуючись, що матері можна іноді відмовити. Оксана дивилася їм услід із тривогою.
Після кожної такої приватної розмови (а вони траплялися щоразу, коли у них гостювала Надія Михайлівна), чоловік ставав ніби сам не свій. Він впадав у задумливий стан, іноді лежав на дивані, не рухаючись, не реагуючи на слова та прохання Оксани. Іноді навпаки ставав дратівливим і злим, зривався на дружині через дрібниці і вибігав із квартири.
Пропадати десь він міг до ранку. Оксана спочатку гадала, що він п’є, але таких ознак, коли він повертався, не було. Швидше, були ознаки безсонної ночі та важкого стресу: червоні очі, змарніле обличчя, втрачений погляд. Як у неї, коли вона жила під одним дахом із Надією Михайлівною.
І одного разу Оксана вирішила скористатися тим, що двері до кімнати, де розмовляли свекруха та чоловік, були нещільно зачинені і підслухати. Щоправда, її шокувала.
— Я піду прогуляюся. Рано не чекай, може, до друзів заскочу, — Сергій взувся у передпокої.
— До яких таких друзів цікаво? – Запитала Оксана.
— Перестань! — гаркнув чоловік. — Досить кожен мій крок контролювати!
— Чекай, давай поговоримо…
Зачинилися двері. Сергій пішов.
Після того, як Оксана підслухала зрадливий діалог, минуло вже кілька тижнів. Чоловік тепер зривався кудись на всю ніч чи не щодня, незалежно від візитів Надії Михайлівни (а вона почала приходити значно рідше).
Він іноді туманно говорив то про халтурку, що підвернулася, то про вечірку у друзів («Та ти їх все одно не знаєш»), то просто відмовчувався. Оксана давно зіставила “два плюс два”, але вірити в це не хотіла. Вона чіплялася, як могла, за недоношені шкарпетки, за планування дитячої, за ще більш швидкоплинні речі.
Поки що не зрозуміла, наскільки це схоже на інфантильну поведінку Сергія. Ні, вона не буде такою відомою, як він.
Тож сьогодні Оксана вирішила простежити за ним. Проблема була одна, і вона не знала, що робити в цьому випадку: раптом він сяде в таксі (не ловити ж попутку і не говорити водієві, як у детективних фільмах, поганим прокуреним голосом: «Їдь за ним, я заплачу!») або в автобус (якщо вона забіжить слідом, все її маскування у вигляді парку з насунутим на очі каптуром — курям на сміх)?
Але Сергій пішов пішки. Пройшов пару кварталів, загорнув у непримітне подвір’я. Зайшов до під’їзду. Оксана прошмигнула за ним, не так спритно, як їй хотілося б, бо заважав живіт.
Спочатку вона нічого не бачила, бо хтось явно викрутив лампочку на першому поверсі, і тремтячою рукою потяглася, щоб намацати перила. Зверху бухали сходами кроки Сергія. Зупинились. Завмерла і Оксана. Мимоволі поклала долоню на живіт, ніби захищаючи дитину від майбутнього. Відчинилися двері, і електричне яскраве світло висвітлило її чоловіка.
— «Нехай друзі, п’янка, що завгодно!» — благала про себе Оксана.
Спочатку вона побачила тонку жіночу руку, що обняла Сергія за плечі, а потім і всю дівчину, коли та зробила крок уперед і поцілувала її чоловіка.
— Привіт, любий, — сказала ця дівчина. — Чому ти затримався?
— Та так, — відповів Сергій, розпливаючись посміхаючись. — Дружина істерить, то…
І він зайшов усередину, і двері зачинилися з гучним клацанням, залишивши Оксану в повній темряві.
Наступного дня Оксана зібрала свої речі і поїхала назад до батьків, не слухаючи безсилих виправдань чоловіка.
Сергій, здається, був щиро збентежений тим, що життєва мудрість його матері щодо стосунків чоловіків та жінок не виправдала себе. Особливо, коли Оксана подала на розлучення.
Його коханкою, звичайно ж, була та сама обрана Надією Михайлівною майбутня дружина сина. Але й вона швидко кинула невдаху Сергія, вискочивши заміж через три місяці після цих подій.
Син повернувся до матері до квартири, до батьківського будинку. Сергій розлютився на матір, і вона втратила всі способи контролю над ним. Він почав сильно пити, скочуючи в безрадісний запійний алкоголізм, замикаючись у своїй кімнаті, в тій, в яку привів колись молоду вагітну наречену. Надія Михайлівна тепер мало спала ночами через п’яні вечірки сина, у неї були червоні, у прожилках капілярів, очі, змарніле обличчя і відсутній погляд.
Оксана народила богатиря-сина і через рік вийшла заміж. На цей раз це був дуже щасливий шлюб.