Півроку тому Юля стала щасливою володаркою двокімнатної квартири. Район не дуже модний, але Юля була дуже рада своєму кутку. Нарешті не доведеться більше блукати по орендованих квартирах і платити за проживання чужим людям!
Першим та єдиним родичем, з яким Юлія поділилася радісною новиною, була її мама. Тамара Вікторівна доньку щиро привітала:
— Розумниця, – раділа жінка, тепер ти – містянка! Я, доню, в тобі ніколи не сумнівалася, знала, що ти обов’язково досягнеш успіху! І сама купила, без кредитів!
— Дякую, мамо, за теплі слова, але, на жаль, моя робота на цьому не закінчується. Тепер слід відкладати на ремонт. Я думаю, що це буде простіше, нова обстановка обійдеться мені набагато дешевше квартири.
— Мам, я тебе дещо попросити хотіла …
— Звичайно, кажи.
— Будь ласка, нікому не розповідай про те, що я маю власне житло. Я не хочу, щоб хтось знав із наших родичів.
— А чому? – Здивувалася Тамара Вікторівна, – Юль, ти що, це ж така новина! Та всі наші мені заздритимуть!
— Мам, не треба, – з легким натиском повторила Юля, – я чудово знаю, чим це скінчиться! Повалять дзвінки з проханнями дати притулок, обігріти, поселити і прописати.
— Я не хочу, щоб хтось у мене жив, та ще й при цьому безкоштовно. Нашим родичам, мамо, палець у рот не клади – вони всю руку по плече відтяпають!
Тамара Вікторівна клятвенно пообіцяла дочці тримати рота на замку, але слова свого не дотримала. Через місяць після розмови з матір’ю Юлі зателефонувала її двоюрідна тітка Лідія:
— Ну, привіт, племінниця, – привіталася родичка, – як живеш? Чула, квартиру купила? Молодець, хвалю!
— «Ну просила ж нікому нічого не казати!» – подумала Юля.
Вголос вона сказала:
— Дякую. Ось, обзавелася нарешті своїм дрібним куточком.
— Та добре тобі прибіднятися, – засміялася Лідія, – знаємо ми, що куточок двокімнатний! А я до тебе, Юля, ось з якого приводу дзвоню.
— «Починається, – промайнуло в голові у Юлі, – зараз скаже, що в гості збирається, столицю подивитися!»
— Ритка моя, – продовжила Лідія, – цього року школу закінчила, в інститут вступати хоче. На Київ націлилася! Вона ж дівчинка розумна, твердо знає, чого хоче.
— У гуртожиток я її не пущу, там розпуста жах, що коїться! Донька сусідки там жила, розказувала такі речі! Загалом, поселиш у себе Ритку? Їй спочатку допомога знадобиться, вона ж міста зовсім не знає.
Юля видихнула і спокійно відповіла:
— Вибачте, тітко Лід, але я не можу. У мене намічається ремонт, квартира стара, капіталка потрібна.
Я сама не знаю, де я житиму, доки будуть змінюватися шпалери та сантехніка. На жаль, Риту взяти до себе не можу.
— Та що ти, Юлю, – почала вмовляти її Лідія, – ну що тобі, складно, чи що? Ти чудово знаєш, що в нашому селі ніякого майбутнього немає, що Ритку тут чекає?
— Вона тобі, якщо що, з ремонтом допоможе та й по господарству. Я виховую доньку правильно, вона все вміє! А ми, звичайно, допомагатимемо, за твій рахунок вона жити не буде.
— Ми, коли квитки купимо, я тобі подзвоню, дату її приїзду повідомлю. Зустрінеш її там на вокзалі. Гаразд, Юлько, час мені. Дякую, що не відмовила! – родичка кинула слухавку, а Юля розлютилася. Все, закінчилося спокійне життя!
Маргариту вона бачила кілька разів на загальних сімейних святах і враження про сестру у неї склалися різко негативні.
Лідія, коли говорила, що її дочка правильно вихована і до роботи з господарства привчена, лукавила. Маргарита навіть хліба до столу порізати не змогла, палець поранила.
Юля зателефонувала матері:
— Мам, – відразу почала висловлювати претензії молода жінка, – я ж тебе просила! Чому тобі ніяку таємницю довірити не можна?
— Пробач, доню, вирвалося – вибачилася Тамара Вікторівна, – а що, тобі Лідка вже дзвонила?
— А як же, дзвонила! Вимагала, щоб я дочці її дала притулок на час навчання. Це що, мамо, щонайменше на п’ять років? П’ять років має жити пліч-о-пліч з чужою людиною?
— Ну чому на п’ять років, – невпевнено простягла Тамара Вікторівна, – може, вона, коли освоїться, до гуртожитку з’їде.
— Якось негарно вийшло, мені навіть соромно.
— Мам, не буде вона в мене жити! Ти подзвони тітці Ліді і скажи, щоб вона підшукувала інше місце для Рити!
— Ну що ти, Юлю, – докорила доньку Тамара Вікторівна, – не можна так! Ми ж родичі.
— Лідка мене потім перед усіма зганьбить, зі мною родичі спілкуватися перестануть! Ну що тобі важко? Потерпи, будь ласка, небагато. Заради мене!
Юля проклинала свою м’якотілість: ось навіщо вона пішла на поводу у матері і погодилася прийняти у себе далеку родичку?
Маргарита поводилася як королева, ніколи нічого за собою не прибирала, про поняття «порядок» уявлення не мала. Кімнату, яку по душевній доброті виділила їй Юля, захламила за тиждень.
Юля з дальньою родичкою спочатку намагалася по-доброму домовитися:
— Рито, ти чай пила? Чому за собою не прибрала?
— А що, у вас у Києві заведено гостей працювати змушувати? Тобі що, кухоль сполоснути складно?
— Складно! За собою я посуд прибираю, будь ласка, і ти підтримуй кухню в порядку, тож більшу частину обов’язків виконую я сама.
— Готую для нас двох, підлогу у всій квартирі мию, речі в пральну твої, і свої завантажую!
— Ну правильно. Ти – господиня, ти цим і займаєшся. Я, Юля, і так на навчанні втомлююся, додому стомлена приходжу.
Конфлікт між родичками набирав обертів. Юля з лінощами Маргарити намагалася боротися різними способами: просила, лаяла, вимагала, намагалася навіть після неї посуд не мити.
Маргарита гидливою не була – вона могла налити суп у брудну тарілку, аргументуючи:
— Ну що такого, в ній їжа була, а не щось гидке. Тим більше, я з цієї тарілки їла, ти до неї не торкалася.
Юля, вперше почувши таку фразу від родички, перестала сідати разом із нею за стіл – з’явилося почуття гидливості.
Три дні брудний посуд горою височів в мийці, але Маргарита до нього так і не доторкнулася. Юля не витримала і перемила все сама.
Молода жінка спробувала поговорити з матір’ю Маргарити і попросити, щоб вона переселила доньку кудись в інше місце, але Ліда відмовилася:
— Юля, у мене зайвих грошей немає, щоб Маргаріті окрему квартиру винаймати. Поки дочка з тобою живе, мені спокійніше, ти ж доглядаєш за нею. Ти ж доглядаєш?
Юля відповіла чесно:
— Ні, у мене своїх справ вистачає. Я до вашої дочки у няньки не наймалася!
— Ну як же так, Юля, – обурилася Лідія, – я тобі довірила свою донечку, сподівалася, що ти, як старша, відповідальна і розсудлива, доглядатимеш за моєю донькою.
— Тобі що, все одно, як живе моя дитина? Ви ж сестри!
Юля з Лідою посварилася, висловила родичці все, що думає про неї і кинула слухавку. Тоді вона ще не знала, що у самої Маргарити на її квартиру далекосяжні плани.
Якось вкотре в сильно посварилася через безлад з Ритою, Юля скомандувала:
— Все, збирай свої речі та йди на всі чотири сторони! Ти мені набридла! Чому я маю тобі прислужувати?
— Нікуди я не піду, – відповіла Маргарита, – а вигнати мене права не маєш!
— Це ще чому? – Здивувалася Юля.
— А я вагітна, дитина у мене скоро з’явиться. А з вагітною жінкою навіть поліція зв’язуватися не стане.
Юля від несподіванки навіть кричати перестала:
— Як – вагітна? Ти що, жартуєш? Брешеш знову?
— Ні, абсолютно серйозно говорю. Збираюсь ось хлопцеві своєму радісну новину повідомити. Напевно, до весілля готуватимемося! Я впевнена, що він точно зрадіє!
Через два дні Маргарита з’явилася додому пізно ввечері і нетвереза.
Дівчина, ридаючи в подушку, голосила:
— Не потрібна йому ця дитина, він мені так і сказав! Він каже, що вона не його! Юля, що мені тепер робити? Як мамі сказати, вона мені голову відірве!
— Отак і сказати, – бурмотіла Юля, – ротом, як усі нормальні люди! Нехай оформлюють тобі академічну відпустку та забирають до себе. Там народиш спокійно, а потім, можливо, і в інституті відновишся.
Насилу Юлі вдалося вкласти п’яну родичку спати, розмову про її майбутнє було вирішено перенести на завтра.
Вранці Маргарита, як завжди, вийшла на кухню, відчинила холодильник, дістала звідти їжу і плюхнулася на стілець перед Юлею.
Першою порушила мовчання власниця квартири:
— Ти матері колись дзвонити збираєшся?
— Навіщо? – роздратовано спитала Маргарита.
— Щоб про свої пригоди розповісти! Вона тобі хоча б на квиток зворотний гроші має вислати чи мені за власний рахунок тебе відправляти?
— Нікуди я не поїду, – відповіла Юлі Маргарита, – я вирішила тут залишитись у тебе. Роки на три. Поживу, поки дитину в садок не влаштую, а потім роботу знайду, можливо, і з’їду.
— Що робити у селі? Там ніяких перспектив нема, я там навіть заміж не вийду, ніхто з дитиною брати не захоче! А робити аборт я не буду – гріх це великий!
Юля облилася чаєм:
— Маргарита, ти тут не залишишся! Якщо ти сама не подзвониш матері, то це зроблю я! Я від тебе втомилася, а ти ще хочеш на мене немовля повісити? Ні, нізащо!
— Тільки спробуй, – пригрозила Маргарита, – я скажу матері, що це ти не додивилася! Придумаю щось і тебе у всьому винною зроблю!
Юля дістала з кишені телефон, мовчки набрала номер Лідії та вийшла з кухні. Через три дні мати Маргарити приїхала до Києва за дочкою. Юля про себе вислухала багато гидот.
У події, звісно, звинуватили її. З горем навпіл випроводивши родичів, жінка зібралася і поїхала до салону стільникового зв’язку – міняти номер.
Матері вона зателефонувала і суворо заборонила давати іншим родичам її адресу, пообіцяла, що якщо цього разу вона порушить слово, то спілкування з нею миттєво припиниться. Юля хотіла жити спокійно та мала на це повне право.