— Що це? – Олена Володимирівна зморщила ніс і принюхалася так, наче на стіл поставили цебро з помиями.
— Борщ, – з усмішкою пояснила її невістка Світлана. Вона зняла кришку з невеликої керамічної супниці і почала розливати яскравий, наваристий бульйон. – Все-таки це таке задоволення – готувати із овочів зі своєї грядки.
— Не бачу особливої різниці, – фиркнула свекруха. – А ось сил і часу, щоб стирчати на городі, йде сила-силенна!
— Не без цього, – по-доброму засміялася Світлана. – Але коли це твоє хобі – тільки на задоволення.
Правильно кажеш, коли воно “твоє”. А не нав’язане, – процідила Олена Володимирівна і стиснула губи. – Ти ось кому стільки наготувала?
— Нам. Та тут і небагато. На кілька разів.
— Я не їстиму цю бурду, – для переконливості свекруха навіть замахала руками і відступила на крок від столу. – Незрозуміло, що там взагалі! – Олена Володимирівна зобразила блювотний вигляд і прикрила рота рукою, різко відвернувшись від столу.
Світлана закотила очі і зітхнула. Вона та син Олени Володимирівни Михайло познайомилися півтора роки тому, закохалися з першої розмови та розписалися через місяць без жодних урочистостей.
Заощаджені кошти вклали у свою спільну мрію – заміський будинок, який і продовжили з любов’ю облаштовувати.
З Оленою Володимирівною за цей час Світлана бачилася рівно чотири рази. Стільки ж, як і Михайло. Причому три з них, вона сама вмовила чоловіка відвідати матір на свята.
Олена Володимирівна від початку вважала одруження сина дурницею. Але важелів впливу на дорослого самостійного хлопця не мала і змушена була чекати логічного, на її думку, природного результату. Який все ніяк не наступав, і це починало нервувати.
Олена Володимирівна щиро не розуміла, що Мишко знайшов у цій “простуватій дівці”, і чим Свєта його взяла. Він був видним хлопцем, якого завжди оточували більш гідні та симпатичні дівчата.
До того ж, Олена Володимирівна до мозку кісток була міською жителькою, яким виховала і сина. І зараз материнська інтуїція підказувала їй, що Мишко вже по горло ситий своїм сільським життям, і варто його тільки підштовхнути, все повернеться на свої місця.
А вже після такого сумного досвіду він точно знайде собі відповідну супутницю, з якою в Олени Володимирівни встановляться справжні дружні стосунки.
Але треба було поквапитися і не дозволити спритній Світлані прив’язати сина дитиною!
План дозрів сам собою: Олена Володимирівна зателефонувала невістці та напросилась у гості, адже на новосілля її так і не запросили.
Свєта нагадала, що двічі робила це по телефону, але свекруха завжди відмовляла, посилаючись на зайнятість. Олена Володимирівна відмахнулася та виявила готовність відвідати сина. Через два дні вона стояла у просторій, світлій вітальні і не могла стримати обурення.
Її син, як і вона зі своїм покійним чоловіком, батьком Михайла, терпіти не міг супи! У їх сім’ї на столі з’являлося лише те, що можна було ідентифікувати з першого погляду.
Як Мишенька припустився, щоб дружина так швидко сіла йому на голову? Невже приворожила? Олені Володимирівні стало не по собі.
Вульгарну думку, що Світлана утримує Мишу трюками вищого пілотажу в ліжку, вона відняла відразу.
— Трюки та Світка? Несумісні! Точно, приворот!
— А як інакше пояснити, що син взагалі їсть цю баланду? Олена Володимирівна з ненавистю подивилася на невістку.
Прикидається святою невинністю, а чоловіка потихеньку зживає зі світу.
— Ну, чому ж незрозуміло, що тут? – Світлана, не оцінивши артистичного таланту свекрухи, взяла другу тарілку, зачерпнула поварешкою борщ і повернулася прямо до Олени Володимирівни. – Тут усе видно. Ось капуста. Це цибуля. Тут морквина. А це буряк. Я її на терці тру. За рецептом моєї бабусі. Ой, а ось картопля не попалася, але я її другим заходом виловлю. А потім сюди своєї зелені з грядки та сметанки!
— Та ти сама хоч висівки запарені їж! – свекруха обурено сплеснула руками.
— До речі, вам у вашому віці теж не завадить! Висівки допомагають регулювати роботу кишечника і покращують його мікрофлору. А задоволена мікрофлора – задоволений господар!
Олена Володимирівна почервоніла від такої безцеремонності невістки, але залишила її без коментарів та продовжила:
— А Мишу ти навіщо це їсти змушуєш?
Світлана спантеличено заморгала.
— Та він наче сам їсть.
— Так а що мужику робити, якщо в будинку більше нема нічого?
— Приготувати самому, що подобається? Замовити доставку? Сходити до сусідки? Провідати маму? – Світлана з усмішкою перерахувала варіанти.
На останньому Олена Володимирівна почервоніла ще більше.
— А ти не нервуй мене! Могла б виявити повагу і дізнатися у мене, як і що любить Мишенька.
— Олено Володимирівно, то я в нього і дізналася. Дякую, говорити навчили. Говорить, що все подобається.
— Так бреше він тобі! Не зрозуміло, чи що? На перших порах засмучувати не хотів. А тепер давиться!
— Ох! – Обличчя Свєти витяглося, і вона зітхнувши сказала: – Так борщ зварений, не виливати ж його. Доведеться давитися. Але ж ви підтримаєте сина?
— Що?! – Витріщилася на Світлу свекруха.
— Ні? Шкода. Мені здається, що син оцінив би вашу солідарність.
— Та ти…!
— Свєта! Ми повернулися! – пролунав радісний голос Миші з коридора.
А у вітальню, голосно гавкаючи, влетіла біла пухнаста хмара.
— А-а-а! – заверещала Олена Володимирівна і сховалася за спину Свєти.
— Не бійтеся, це Лара. Вона не кусається. І вона дуже вихована, – Світлана, підняла руку вгору, собака перестав мигтіти, підняв голову і сів, підкорившись команді. — Моя дівчинко, ну яка ж ти розумниця.
— Чому ви дозволяєте сусідським собакам заходити до будинку? – у шоці просипіла Олена Володимирівна.
— Чому сусідським? Вона наша. А в хаті, бо домашня. Мешкає з нами разом.
— В будинку?! Але ж це антисанітарія! – з придихом вигукнула свекруха. – І Мишко не любить собак!
— Ні, мамо, собак не любиш ти. Привіт, – сказав Михайло, входячи до вітальні. – Приїхавши якраз до обіду.
— Привіт, сину! – Олена Володимирівна не зрушила з місця, чекаючи, коли він піде і поцілує її в щоку, але Мишко всього лише злегка прийняв матір, а ось Свєтці слідом дістався ніжний поцілунок у губи.
— Ну що, обідаємо? – господар повів носом і розплився в блаженній усмішці.
— Я б з радістю, Мишенько, тільки ось нічим.
— Тобто, як нічим?
— То тільки свинкам їжа готова. Ти, до речі, не казав, що ви їх завели. Це ж який запах стоятиме. Гірше, ніж у місті від машин.
Михайло незрозуміло подивився на матір, потім на Світлану, потім на вже накритий стіл. М’язи шиї хлопця напружилися, погляд знову повернувся до матері, але в ньому вже була відсутня та легкість, що миттю назад.
— Я, якщо чесно, вже й забув усі ці проблеми, – гірко посміхнувшись, промовив Мишко.
— Які проблеми, сину? Це наші смаки! Правила! Традиції, зрештою! Ти ніколи не скаржився!
— Я? Поки був дрібний, боявся злити батька. Коли став старшим, не хотів скандалити з тобою.
— Та що ти таке кажеш?! – не вірячи своїм вухам, вигукнула Олена Володимирівна, чим спровокувала Лару на новий виток гавкання. – Фу! – тупнула ногою жінка, пригрозивши кулаком собаці, яку притримувала невістка. – У неї, звичайно, свої переваги, – Олена Володимирівна зиркнула на Світлану, – але що ти за ганчірка, що дозволяєш так витирати ноги?! Радий давитися помиями? Дозволив їй влаштувати з дому зоопарк. Ти господар у домі чи хто?!
— Я, – похмуро відповів Мишко.
— Так і поводься, як господар! – З полегшенням та почуттям виконаного обов’язку видихнула напружено Олена Володимирівна.
— Де твій багаж? – уточнив у матері Михайло.
— Досі у коридорі! – Миттєво наскаржилася вона. – А я ж голодна ще з дороги.
— Чудово. Подякуй Світлані за запрошення.
— Що?
— Подякуй Світлані за заключну спробу налагодити з тобою стосунки і перепроси.
— Але вона…
— Мама!
— Дякую!, – зло прошипіла Олена Володимирівна.
Світлана їй стримано кивнула.
— Ходімо.
— Куди?
— У те місце, де все у твоєму смаку, твої правила, твої традиції.
— Але, Мишко я ж!.. – Спробувала обдурити мати сина, але Михайло її перебив:
— Це ви з батьком не любили супів, тварин, загород. Моя думка до уваги не бралася. Проте батько якось дав мені класну пораду: “Не подобається наше, створи своє”. Я створив, мамо. Але тут мій смак, мої правила, мої традиції. І господиня тут – моя дружина. Не подобається? У тебе все ще є своє.
— Синку! Це вона налаштувала тебе проти мене! – Олена Володимирівна вмить переключилася на підвивання. – Приворожила! – Додала вона страшним пошепком.
Михайло не витримав, узяв матір під лікоть, вивів у коридор, підхопив її дорожню сумку, відчинив двері, в повному мовчанні довів до воріт і сказав:
— Світлана, між іншим, була на твоєму боці. Має добрі стосунки з ріднею. Вона мені не вірила, що може бути так, як у нас. На кухні тобі було приготовлено окрему страву. Але борщ, мам, був лакмусовим папірцем. Ти показалася повністю, – Михайло відчинив двері на вулицю: – Таксі на тебе чекає.
— Ти … Але … Коли ти встиг його викликати?! – пробурмотіла Олена Володимирівна, яка все ще не відійшла від хамської відвертості сина.
— Я сказав Світлані почекати. Не відпускати його одразу. І мав рацію.
— Ти! Та ти! – обурилася Олена Володимирівна.
— Я, мам, хазяїн. Як ти й хотіла, – Сергій подав знак таксисту, опустив сумку матері на землю і, не чекаючи, поки вона сяде в машину, увійшов до воріт і зачинив двері.
Приворот, – остаточно переконалася у діагнозі сина Олена Володимирівна і, вже сидячи в таксі, полізла в телефон шукати способи зняття цієї напасті. Має бути щось, що поверне їй сина!