Я повернулася праворуч і побачила знайоме обличчя. Із сусідньої машини мені посміхався молодший брат. Його нова БМВ блищала, як мідний таз, а він мало не танцював за кермом. Затори його не хвилювали, правильно, куди поспішати безробітному. Мене ошпарило до кісток. Я одразу ж зрозуміла, що сталося. Як вони могли так вчинити зі мною, ну як?
Затори того дня були нестерпні. Надворі стояла спека, і я не знала, як рятуватися від неї, стоячи в цьому кошмарі третю годину. У нас не Москва, бувають проблеми на дорогах, але щоби такі… Мабуть, водії попереду щось не поділили між собою. Я взагалі не переношу спеку, а зараз, здавалося, взагалі відключусь. “Спокійно, Світлано,” – говорила я собі, – “адже ти ж за кермом”.
Діма завжди був улюбленцем батьків. Вони мріяли про сина, продовжувача роду, але спочатку, як кажуть, “млинець”, народилася я. Довелося терпіти. А коли мені було 5 років і на світ з’явився молоденький, вдома було влаштовано справжнє свято. Мені, дівчинці, яка сама недавно вилізла з коляски, відразу були доручені обов’язки няні. Я допомагала мамі купати брата, дні безперервно гралася з ним. Потрібно сказати, спочатку мені це навіть подобалося. Мені змалку пояснювали, що колись я виросту і сама стану матір’ю. Я любила грати з ляльками в дитячому садочку, а тут живий пупс з’явився.
Але коли я закінчувала школу, радість зійшла нанівець. Для Діми я перетворилася на “Свєту подай-принеси”, він мене так і називав. Ні, не те щоб він мене не любив, ми спілкувалися непогано, це принизливе прізвисько було його черговим “розумним” жартом. Але воно відбивало всю суть. Я допомагала робити його уроки, готувала йому їсти та гладила його речі, приходячи додому. Брат сприймав це все, як само собою зрозуміле і відкрито посміювався з мене.
— Та годі тобі, Світлано, свої люди, я ж з любов’ю так тебе називаю. – Відповідав мені він, коли я ображалася.
Але час минав, я закінчила інститут і влаштувалась працювати в пристойну рекламну компанію. Зарплата була дуже хороша, і буквально через 3 місяці я зрозуміла, що можу винайняти собі квартиру і позбутися обов’язків вічної няні. Що й зробила за першої нагоди.
— Ну, як же так, навіщо ти кидаєш брата? Як ми будемо без тебе? Хто нам по господарству допоможе? — голосила мама.
— Мам, я доросла дівчина, знайшла роботу, хочу вийти заміж та створити свою сім’ю. Вибач, але я не збираюся все життя сидіти біля вас і витратити свою молодість невідомо на що. А Дімі треба теж вчитися і самому ставати на ноги. До речі, багато хлопців, які жили в гуртожитку нашого інституту, самі собі готували, прали та гладили, чому б і йому не навчитися?
— Та ти що, дочко! — із круглими очима обурювалася мама. – Він хлопчик добре вихований, а не з якихось гуртожитків. Я його виховувала не для хитань по всяких нічліжках. І інститут він повинен закінчити не аби який, а найкращий. І працювати має не вантажником, а як мінімум заступником директора.
— Мам, ну вистачить фантазувати! – Сміялася я. Куди, на твою думку, Дімко, до МДУ вступити повинен? Він і коледж щось не зміг закінчити. І справа не в тому, що погано вчився, просто він, вибач, ледар. Звикли, що й ви з татом за нього руки-ноги переставляєте, і я за нього все роблю. До речі, вантажник – не така вже й погана робота на перший час.
З цими словами я залишила батьківський будинок, залишивши маму, за її словами, віч-на-віч із проблемами. Насправді, з нею нічого серйозного не трапилося, просто мої слова видалися їй зрадою. Ну що поробиш, вона все життя жила за такими принципами, оберігала синочка, тато в усьому її слухався, а тут донька виявилася цілком не згодна. Звичайно, це стало ударом для них, але я надто втомилася від такого життя.
Коли я почала жити окремо, мама періодично зверталася до мене за фінансовою допомогою. Оскільки я вже нічого не потребувала, то вважала цілком нормальним підкинути батькам суму на ліки, ремонт та інші потреби. Зрештою, вони мене виховали. Так, брата любили більше, але я теж не могла поскаржитися на голодне та роздягнене життя.
Так як я активно займалася своїм життям, то у гості до батьків заглядала рідко. Здебільшого приїжджала на свята. Мені не хотілося, щоб мати і батько відразу завантажили мене Діміними проблемами, яких було чимало.
Якось я приїхала на день народження до матері. Вона мала ювілей, і напередодні я відправила їй кругленьку суму, щоб гідно відзначити свято. Однак, опинившись удома, я дуже здивувалася. Гостей батьки не запросили, хоч збиралися. Причому я знала, що в неї багато подруг із минулої роботи. Мало того, стіл не був накритий, на ньому стояв лише дешевий торт та чайник.
— Привіт, мамо, з Днем Народження! – Сказала я, вручивши їй подарунок. – А що, гості вже пішли? Так швидко?
— Так… — Світулько, розумієш, тут така справа. – зам’ялася мама. – У мене й не було гостей. Ми вирішили по скромному, по-сімейному відзначити…
— Яке по-скромному? – Мене переповнював подив, я майже одразу все зрозуміла. – Мамо, ти мене за маленьку наївну дівчинку приймаєш? Ти все життя обожнювала свята, принаймні без своєї коханої подруги Інеси Георгіївни ти навіть у звичайні вихідні не обходишся, завжди запрошуєш. А це що? І взагалі, де Діма? Я хотіла б з ним поговорити.
— Дімо…— Дочко, ну ти тільки не гнівайся, — винно сказала мати. – Твій брат поїхав вибирати ноутбук.
— Що? Ноутбук? На гроші, які я тобі відправляла на свято? Мамо, ти зараз жартуєш з мене? А що батько про все це думає, чи його думка, як завжди, нікого не цікавить? Мамо, мені прикро! Це мій подарунок для тебе, розумієш! Я хотіла, щоб ти на ювілей запросила друзів, порадувала себе гарним одягом, у театр сходила зрештою! Але ні, ти готова ходити в поношеній спідниці і не нафарбованою, ні з ким не спілкуватися, аби тягнути на собі ледащо, який ніколи тобі нічого не поверне! Адже він здоровий мужик, мам! Я жінка й заробила собі, а що він, безпорадний?
— Не принижуй мене за поношену спідницю, Світлано, – з гордо піднятою головою сказала мама. Ти, звичайно, все абсолютно неправильно зрозуміла. – Ніхто не заважає мені робити собі покупки та спілкуватися. Сама не хочу. Я своє прожила. Все для дітей. Тебе ось яку виростили. А Діма, між іншим, за розум взявся, до інституту вступив. На платне, звичайно, але все ж таки, він молодець. І ноутбук йому якраз для навчання потрібний. Ти вічно його пиляєш, твердиш, що він повинен вчитися, і при цьому тобі шкода допомогти братові? Жорстока ти, дочко.
— Мам, ну не подарованими тобі грошима, – відповіла я. – І ноутбук можна купити без наворотів, набагато дешевше. Я чудово знаю Діму. На цьому ноутбуці, якщо він і буде вчитися, то 15 хвилин на день, а решта часу гратиме в ігри. Знаєш, ти вибач, але я вирішила: якщо ще хоч раз дізнаюся, що ти витратила мої гроші на Діму, більше ні копійки не надішлю. Ти маєш пенсію, батько ще працює, хоч і мало отримує. Я довго допомагала, хай тепер поможе син.
— Дякую за гарний День Народження, дочко…– Мало не плачучи сказала мати. Вона дуже образилася на цю розмову і тиждень зі мною не розмовляла по телефону. Але в чому я була винна?
Однак, через час я почала відчувати провину перед мамою. Розум підказував, що вона сама не права, а я її нічим не образила. Але серце змушувало вибачитись, піти назустріч рідним людям. Я завжди була відповідальною людиною та шкодувала батьків, знаходила їм виправдання. Незабаром мама сама дала про себе знати – зателефонувала.
— Привіт, доню! – Її голос був радісним, мені здалося, що вона більше не ображається.
— Привіт, матусю! – М’яко сказала я. Як у вас справи? Вибач, минулого разу я говорила з тобою грубо. Може ти й маєш рацію, треба Дімі дати шанс. До речі, як він там, навчається?
— Ем … ну так, вчиться … – Мама швидко перевела розмову на іншу тему. – Тільки я тобі дзвоню не за цим. Розумієш, я ось що подумала. Ми з татом давно нікуди не їздили, нам би здоров’я поправити. А тут путівка з’явилася гарна, до одного санаторію. Загалом потрібно сорок тисяч, а наші з батьком заробітки ти знаєш. Там чудова їжа, оздоровлення організму, а ти знаєш, які у батька суглоби. Мені незручно … але може допоможеш, га? Адже ти завжди нас виручала.
— Так, мам, я надішлю тобі. – Я відразу погодилася, тому що дуже хотіла загладити провину.
— Ой, доню, дякую тобі велике. Ти наша найголовніша помічниця. – просяяла мати.
— А коли їдете? – поцікавилася я.
— Ем… наступного тижня. – знову невпевнено відповіла мати. Її голос тремтів, але я думала, що це від радості.
— Добре, я зараз переведу на картку. – А з тебе мам, тоді фотографії.
Після цього я відправила потрібну суму матері та зі спокійною душею, впевнена, що я допомогла рідній людині, продовжила займатися своїми справами. Батьки знали, що до найближчого свята я до них не заїду, тому навряд чи вдасться мені перевірити, куди вони витратили гроші. Але я не знала, що все настільки погано.
З моменту переказу грошей пройшов саме тиждень, коли я потрапила в ту саму злощасну пробку. Коли Діма махав мені рукою з новенької машини, з усмішкою до вух, ніби все гаразд, я відразу ж задумалася про те, а де ж він її купив. Стоп, ну не сорок тисяч вона коштує, швидше за все, що тут просто збіг…
Оскільки черга авто взагалі не рухалася, я вирішила безпосередньо спитати брата. Діма побачив, як я відчиняю вікно і наслідував мій приклад:
— Ой, яка зустріч! – посміхнувся він у своїй звичній манері. – Там попереду, я чув, якийсь лихач і заварив усю цю кашу. Довго нам тут стояти. Що нервуєш, сестро? На роботу спізнюєшся?
— Так, я на роботу. А ти куди прямуєш?
— Іспити пезредавати. І як ти лише 5 років в інституті витримала? Я й кілька місяців витримати не можу. Батьки насіли на мене, змушують вчитися. Жаль, ти не можеш прийти і мені допомогти.
— Слухай, – перебила я, – а звідки така тачка? Де заробив?
— Ееєє – Діма явно думав, що сказати, – Та кредит я взяв.
— Що? З глузду з’їхав? Там сума ог-го-го, чим віддаватимеш? – обурювалася я. – Та й узагалі, а який банк тобі безробітному дав таку суму?
— Та тут… — Ну, розумієш, друган у банку працює, допоміг оформити документи. А щодо роботи, ну, сестро, я скоро влаштуюсь, – безтурботно відповів братик, жуючи жуйку.
— Дімо, вибач, але ти нічого не розумієш, – сердилася я. Якщо ти сподіваєшся, що я допоможу сплачувати кредит, ти дуже помиляєшся.
— Та гаразд тобі, не нуди. – по-хамськи відповів брат. – Ну що за несправедливість, тобі однійнормальну тачку мати належить?
— Слухай, я, на відміну від тебе, сама на машину заробила. – Моєму обуренню просто не було меж. — Ну добре. Як там батьки відпочивають?
— Та як завжди, батько все на роботі, а маман огірки закочує. – невимушено відповів Діма.
— Стривай, які огірки? Ти щось плутаєш. Вони ж у санаторій збиралися.
— Так? Ну ти спитай у мами сама, я не в курсі, хто куди там збирався.
І тут затор несподівано розсмоктався. Братець помчав уперед, а я в цей момент не могла повірити у все сказане братом, тому що мені стало абсолютно очевидно. Але я взяла себе в руки, все-таки, життя дорожче. Увечері того ж дня я приїхала до батьків.
— Мам, давай не обманюй. Мені все набридло, скажи мені правду. Я бачила сьогодні Діму на новій машині. Він сказав, що взяв кредит, але я не така наївна, щоб вірити. І чому ви з татом не в санаторії? Ти обдурила мене, ця сума потрібна була Дімі? Мам, я вже знаю, будь ласка, не треба приховувати.
— Твої гроші ми віддали братові, а ти ще назбираєш – Заявила мені рідна мама
— Приголомшливе нахабство. – з жахом сказала я. — І ти мені так відкрито про це заявляєш.
— Ну якби ти знала, для кого гроші, не дала б, правда?
— Звичайно, не дала б. Ти знаєш мою позицію. Але мене зараз хвилює інше. Адже машина не коштує сорок тисяч, де ви з батьком взяли решту суми?
— Ми не хотіли тобі говорити, але ж у нас уже вік, і ми давно вже не їздили на дачу. Відпочивати там нема кому, а працювати на городі вже не можемо. Ми рік тому продали будиночок, а гроші лежали у банку. Ось вони й у пригоді, а сорок тисяч якраз і не вистачало. Світлано, ну тобі все одно, їздили ми в санаторій чи ні?
Я не знала, що відповісти. Настільки сліпого і невиправданого материнської любові я ще не бачила. Та й любов це насправді чи ні, мені не зрозуміти. Але я припинила після цієї історії допомагати батькам остаточно. І навіть якщо мати попросить дати гроші їй на лікування, я сто разів перевірю, чи точно вона каже правду. Але чомусь є деякі люди, які мене за це засуджують.