Галина Іллівна весь ранок була сама не своя від радості: її старша дочка, Надя, повідомила, що виходить заміж за Євгена Романова, відомого бізнесмена та дуже заможну людину.
— Весілля не гратимемо, ми відлітаємо на острови і залишимося там на півроку, — радісно сказала Надюша.
— Рада за тебе, доню! Ти в мене молодець, — усміхалась Галина Іллівна. — Все в тебе: і розум, і краса! А тепер ще й грошики будуть.
— Ой, мамо, не кажи! Він мені подарував таку каблучку! Подружки обзаздрилися. Ну, все, піду збиратися. Женька скоро приїде за мною, і ми підемо до ресторану.
Галина Іллівна скинула виклик і із захопленням доповіла чоловікові про те, яка щаслива у них дочка.
— Жаль, що весілля не буде… — сказав Павло Дмитрович. — Може, хоч Зіна порадує нас, старих.
— Та чого ти від неї чекаєш? Зустрічається із цим… як його… Віктором! Ну, треба ж було так? Не дай Боже, вискочить за нього. Не треба мені такого зятя.
— А що тобі Вітя не подобається? Гарний, добрий… він нашого кота вилікував.
— Те, що кота вилікував, звичайно, дякую йому. І те, не лише він там старався. Була ще дівчина, медсестра. Ось у неї руки золоті, і не сперечайся, я людей добре знаю, відразу побачила, хто чого вартий.
— Ех, Галино… гроші не головне. Головне – душа.
— А хто сперечається? Але хіба я не права, що для своїх дівчат кращого хочу?
— Не все найкраще те, що здається тобі найкращим.
— А чого ти так заговорив? Підручник із філософії попався тобі, чи що? — Галина Іллівна подивилася на чоловіка. На пенсії він багато читав.
Павло Дмитрович не відповів.
— Я вдома! — у кімнату зайшла Зіна.
— Все купила?
— Так, — усміхнулася дочка.
— А сумки де?
— Мене Вітя підвіз, допоміг донести…
— Здрастуйте, — Галина Іллівна побачила потенційного зятя і привітала його крізь зуби.
— Добридень.
— Мам, ми тістечок до чаю купили…
— Грошей немає, а ти витрачаєшся на будь-яку нісенітницю.
— Не лайся, мені премію дали.
— Все б у справу пішло.
— Галина Іллівна, Павле Дмитровичу, у нас не тільки тістечка. Привід є, — Вітя взяв на себе ініціативу та показав пакет із «святковим» наповненням.
— Галино, накривай на стіл, що встала? — Павло Дмитрович суворо глянув на дружину, і та стрепенулась.
— Я сама зараз швидко все зроблю, — Зіна втекла на кухню.
— Може, зрештою, влаштувався на нормальну роботу… — пробубнила Галина Іллівна, але Павло Дмитрович пригрозив їй пальцем, і вони пішли до столу.
— Ми вирішили одружитися, — одразу заявив Віктор.
— Вирішили, молодці! Вітаю! Сподіваюся, весілля буде? — спитав Павло Дмитрович. – Ти ж не зробиш так, як хоче зробити твоя сестра?
Зіна запитливо подивилася на батька, але натомість відповіла Галина Іллівна.
— Надюша виходить заміж за Женьку!
— Правда? Як чудово. Можна поєднатися, — невпевнено сказала Зіна.
— Вам до них, як до Місяця! Сама подумай! — обсмикнула її мати.
— Ви, Галино Іллівна, не перебільшуйте. Все у нас буде за вищим розрядом. Ми, звичайно, не хотіли робити пишне весілля, але якщо Павло Дмитрович наполягає на…
— Павло Дмитрович ні на чому не наполягає.
— Ти, Галино, мені рота не затикай. Я сказав, що весілля буде, отже, буде. А Надя нехай зі своїм бізнесменом живуть, як хочуть.
— Дуже добре живуть! Виїжджають на Балі! А кільце він знаєш, яке подарував! — у Галини Іллівни заблищали очі.
— Не дорожче за гроші, — відмахнувся Павло Дмитрович. Зіна хотіла показати своє колечко, але зрозуміла, що мати не оцінить, тож сховала руку і не порушувала це питання. Віктор зрозумів і не наполягав. Вони ще трохи посиділи, і він поїхав. На роботі було багато речей, тварини не могли обійтися без хорошого лікаря, хірурга.
Віктор поїхав, а Галина Іллівна весь вечір розповідала Зіні про те, як пощастило її сестрі. І що Зіна і сама могла б знайти когось краще.
— Мамо, я люблю Вітю. Когось краще мені не треба.
— Ну, живи як знаєш, — махнула рукою Галина Іллівна і пішла.
Весілля пройшло чудово. Були пісні, танці, вітання. Все за класикою. Наречений та наречена відразу ж сказали, що житимуть окремо. Спочатку знімати, а потім, візьмуть кредит.
При слові кредит у Галини Іллівни засмикалося око. Вона все весілля сиділа з незадоволеним обличчям, все доглядала для доньки більш підходящий варіант, та не знайшла.
Надія з Євгеном також розписалися. Вони поїхали на Балі і потай улаштували там церемонію. Коли Галина Іллівна побачила фотографії, то майже плакала від щастя.
— Пашо, ти глянь, яка краса! Пальми, море, білий пісок… а Надюша наша наче лебідко!
— Гарно. Як на листівці, — обуреносказав Павло Дмитрович. — Але у Зіни нашої краще весілля було.
— Та ти при своєму розумі? Гаразд, що з тобою розмовляти. Ти Зінку завжди більше любив.
— Я наших дочок однаково люблю! А ось ти весь час: Надя, Надя… А що Надя? Навіть на весілля нас не покликала.
— А ми б не поїхали! У мене серце слабке, а в тебе ноги ледве ходять. Знаєш, скільки туди летіти? Ось, ось… — сказала Галина Іллівна.
Вони ще трохи посперечалися, і кожен лишився при своїй думці.
Надія з Євгеном жили на острові, надсилали фотографії та дзвонили по відео, щоб похвалитися тим, як у них добре.
А Зіна та Віктор були при батьках, працювали, планували майбутнє та дітей. Всі, здавалося, були щасливі.
Але через півроку сталося лихо. Павло Дмитрович невдало впав і зліг. А у Галини Іллівни на тлі стресу стався напад.
Зіна одразу ж приїхала, щоб допомагати батькам. Вони з Вітею зайняли сусідню кімнату, хоч накопичили на перший внесок і планували купувати своє житло.
— Ну нічого, батьки важливіші. Почекаємо, — сказала Зіна.
— Почекаємо.
Але час минав, Павло Дмитровичу краще не ставало. Та й Галина Іллівна здорово здала. Зіна хоч і допомагала, але Галина Іллівна мріяла про зустріч із Наденькою, а та все рідше дзвонила і, здавалося, зовсім не збиралася повертатися.
І тоді Галина Іллівна наважилася їй зателефонувати.
— Так, мамуль? – Як завжди весело відповіла Надя. Було видно, що вона кудись збиралася. При макіяжі, в гарній сукні.
— Як справи?
— Чудово! У друзів сьогодні вечірка, от уже запізнюємося… давай я тобі передзвоню?
— Надя, нам із тобою треба поговорити.
— Потім, гаразд?
— Ні, потім буде пізно.
— Що? Хтось умирає? — насупилась Надія.
— Бог з тобою! Сплюнь!
— Надька! Ти чого там застрягла? Я довго на тебе чекати повинен?! Не підеш зараз, поїду без тебе! – Галина Іллівна почула на тлі голос зятя.
— Іду! – гукнула вона. — Мам, вибач…
— Передзвони мені.
— Гаразд! Цілую.
Надія не передзвонила. Лише за тиждень вона вийшла на зв’язок.
— «У нас все гаразд, ми на яхті. Поганий зв’язок”. Проте фотографії завантажитись змогли.
Галина Іллівна зраділа, знову почала розповідати Павлу Дмитровичу та Зіні про те, яка Надя — розумниця-красуня.
— Красуня, точно. А ось щодо розуму… сумніваюся, — тихо сказав Павло Дмитрович. Зіна нічого не відповіла. Вона давно зрозуміла, що Надя вибрала інше життя. Сім’ї у її новому житті місця не знайшлося.
Але їй було боляче бачити, що батько і мати нудьгують, хоч і не кажуть про це. Тому вона вирішила подзвонити сестрі та поговорити з нею до душі.
— Привіт, сестричко! — на диво, слухавку Надія зняла майже одразу. — Згадували про тебе, багатою будеш. Жартую! Ти з Вітею багатою ніколи не будеш, — засміялася Надя.
— Не про нього. А про тебе.
— А що про мене говорити? Розкажи краще, як у вас.
— Батько поганий. Не ходить. Мати здала, все про тебе згадує. Ти б хоч приїхала…
— Ти що, я не можу. У нас тут будинок, у Женьки робота, мати з батьком.
— Значить, у Жені там батьки, а твої тобі не потрібні? — насупилась Зіна.
— Потрібні. Але чоловік мені потрібніший. Він мене утримує, а мама з татом що? Літні люди. Я приїду, він без мене загуляє, знайде собі іншу. — пошепки сказала Надя. — І я залишусь біля розбитого корита. А я до розкоші звикла. Глянь, яка у нас спальня, — Надя перевела камеру убік. Зіна побачила величезне ліжко, яке стояло навпроти вікна з чудовим видом на море. — Я щоранку прокидаюсь і думаю: як мені пощастило! Ні, Зінка, я нізащо не повернуся.
— Тоді мати з батьком візьми до себе. Хоча б ненадовго. Батьку плавати треба, дивишся, одужає. Та й мати, напевно, не проти погостювати.
— Та ти що? Як я їх перевезу?
— Гроші маєте. Нині навіть лежачих перевозять. А він таки може сидіти. Думаю, що все реально було б бажання.
— Я поговорю з чоловіком… та нічого не обіцяю.
— А нічого й казати! — у кімнату зайшов Женька. — Мати, коли їй треба, хай приїжджає, нам якраз покоївка потрібна. Буде підлоги мити у нас, а як оплату їй надамо їжу та житло. А від батька толку немає. Він старий, немічний. Навіщо мені він тут? Ще помре у дорозі! Ні! Я на нього гроші витрачати не буду.
Надя слухала чоловіка мовчки. Було видно, що їй неприємно, але йти впоперек вона не могла. Тож вона мовчки кивнула.
А ось Зіна була вражена до глибини душі. Вона так і не змогла нічого відповісти. Просто вимкнула виклик і заплакала. Те, що сказав Євген, її дуже розчарувало, але важливіше було те, як відреагувала на ці страшні слова її рідна сестра.
Зіна зрозуміла, що помилялася в Наді. Їй було боляче та прикро за батьків. Але вона не хотіла, щоб мати з батьком довідалися про цю розмову, тому швидко витерла сльози та пішла готувати вечерю. Але яким було її здивування, коли за столом вона побачила матір. Галина Іллівна гірко плакала.
— Мам? Ти чого?
— За що вона так з нами?
— Про що ти?
— Я чула. Все чула, — тихо сказала Галина Іллівна. — Вибач, Зіно… я була не права. Ти тепер моя єдина дочка, а про Надьку я чути більше нічого не хочу, — Галина Іллівна підвела заплакані очі на Зіну, і та підійшла до матері, щоб її втішити.
— Давай просто забудемо цю розмову. Я поруч. Я нікуди не подінуся від вас, — сказала Зіна, погладжуючи маму по плечу. — І татові ми нічого не говоритимемо. Нехай все залишиться так, як є.
Через рік у Зіни та Віктора народилася донька. Вони вклали гроші у приватну клініку. Справи пішли вгору, Віктор нагромадив на житло, але лишати тещу з тестем не міг. Галина Іллівна та Павло Дмитрович продали квартиру і віддали гроші зятю, щоб він купив будинок з басейном, і вони всі разом переїхали.
Галина Іллівна була щаслива няньчити внучку, а Павло Дмитрович, якого «ховала» старша дочка, на свіжому повітрі та після занять у басейні став почуватися краще.
А ось Надія так і не повернулася. На черговій вечірці вона застукала чоловіка із коханкою. Але їй довелося його пробачити, щоб не втрачати гроші. Так і мешкають. Зіна зі своєю родиною, а Надя із «рогами».