Дітей нагодую, а ти на вокзалі поїж, – пробурчала раптом собі під ніс свекруха…— Послав же Бог невістку… – ну добре, сідай нагодую

Віра вийшла з машини і натягла посмішку. Діти побігли до бабусі, яка здалася у воротах старого дерев’яного будинку. Свекруха поцілувала кожну онучку, обійняла та запросила до хати. Віру вона ніби не помічала. Віра постояла поряд з таксі, і побачивши широку спину, що віддалялася, пішла до будинку, не чекаючи запрошення.

“Хочеш не хочеш, розмовляти все одно доведеться, раз приїхала” – скрипіла вона зубами і шкодувала, що піддалася вмовлянням дітей, для яких подорож до баби Галі завжди була пригодою – і кури, і поросята, і кізочки. Усім міським дітям було цікаво.

Дочекавшись, поки діти перевзуються у вузькому коридорі, свекруха одразу запросила їх за стіл. Діти із задоволенням, як горобці, залізли на табуретки, навіть руки не помили після дороги.

— Руки-то? – Крикнула Віра.

— Дівчатка зітхнули і попленталися до умивальника, в якому завжди була лише холодна вода.

Свекруха тим часом щедро наливала свій фірмовий суп кожній у тарілку, те, що було вже 11 година ранку, її не бентежило, та й дівчаток теж. Віра теж любила її суп, але не могла себе перебороти, хоча її аж нудило з голоду. Галина Петрівна не поспішала запрошувати невістку до столу, все чекала, що та перша заговорить. Але та вперто мовчала.

– Дітей нагодую, а ти на вокзалі поїж, – пробурчала раптом собі під ніс свекруха, наливаючи суп. Дівчата подивилися на маму, але та нічого не відповіла, і вдала, що нічого не чула.

Після супів була тушкована картопля з куркою, салат, а потім свій яблучний сік. Власне через нього й вийшов конфлікт між невісткою та свекрухою, через який вони майже не розмовляли вже кілька років.

Нарешті, діти поїли і побігли у велику кімнату ловити кота, який тільки-но прийшов з вулиці і очманіло дивився на галасливих гостей. Очі його були, такі ж голодні і вперті, з чітким переконанням вистояти, будь-що-будь, але не прогнутися навіть заради миски з їжею.

Віра постояла в кутку і рушила за дітьми до кімнати, не зводячи очей на свекруху. Та прийняла її правила гри, і мовчки мила посуд у алюмінієвому тазі.

— Послав же Бог невістку … – пролунало ззаду, – гаразд, сідай нагодую …

Ніздрі у Віри роздулися, очі примружилися.

— Дякую, не треба, – видавила вона з себе. Після такого запрошення до столу ніщо б у горло не полізло.

— Не дуже й хотілося, — почервоніла свекруха, ображаючись і на себе, що першою заговорила, і на невістку, що та не оцінила.

Посуд у алюмінієвому тазі дзвінко брязнув.

Кота зловити ніяк не вдавалося, той відчайдушно кидався по кімнаті, і, здавалося, готувався до гіршого. Віра сіла на крісло, яке стояло віддалік, у самому кутку кімнати, і, підперши щоку долонькою, спостерігала за агонією кота та веселощами дітей.

Через хвилину до кімнати увійшла свекруха і крикнула на дітей, щоб ті дали спокій коту. Дівчатка принишкли і сіли на диван склавши руки. Кіт переможно проскочив повз них на кухню.

— Ну як справи? – Задала своє улюблене запитання баба Галя молодшій п’ятирічній онучці.

— Нормально, – посміхнулася та й затараторила, розповідаючи про дитячий садок, ранки, подарунки і так далі.

— А у тебе? – кивнула баба Галя старшій десятирічній онучці.

Та подивилася на неї серйозним поглядом і знизала плечима.

— Все окей, – коротко відповіла вона і замовкла.

— Ось правильно батько твій каже, що Юлечку сестру твою молодшеньку більше, ніж тебе любить. А тебе менше любить, бо вона мила. Запитала бабуся, Юлечка посміхнулася і відповіла. А ти сидиш як бука, косишся на бабусю.

Ліза здивовано дивилася на бабусю, намагаючись переварити почуте. Як це тато сказав, що сестру любить більше, ніж мене?

Бліда Віра схопилася з крісла, задихнувшись від обурення.

— Ви, ви, ви у своєму розумі? – Нарешті, видавила вона з круглими очима.

– А хто тут заговорив? Скажіть будь ласка. – Тут же підхопила свекруха, ніби тільки й чекала на це.

— Лізо, тато не міг такого сказати, бабуся пожартувала, – спробувала вона вивести зі ступору старшу дочку.

— Я що ж, брешу по-твоєму? – свекруха поставила руки в боки і насупилась, – ніколи я не брехала, як є, так і говорю.

— Галино Петрівно, ви зовсім уже? – На очах у Віри блиснули сльози від втраченого вигляду старшої доньки. Та сиділа на ліжку, дивлячись крізь кота, якого таки спіймала Юля, і тепер намагалася погладити його по животу.

Кіт зустрівся поглядом з Лізою і зі співчуттям мурнув їй.

— Дивись, дивись, котик розмовляє, – заплескала в долоні і стрибнула посеред кімнати Юля так, що заворушилась шафа а на ній застукав і кришталь синхронно здалеку кожен свій звук.

— Гей, гей, – крикнула на дівчинку баба Галя, – ви мені всю хату тут знесете. Сядь сиди спокійно, – показала вона рукою Юлі на диван.

Задихаючись від гніву, Віра вискочила на кухню, схопила чашку із соком, залпом випила та вискочила в коридор.

— Дівчатка, ми йдемо, — крикнула вона якнайголосніше, сама не знаючи навіщо.

— Мам, ну ми ж тільки прийшли, – вивернула нижню губу молодша, продовжуючи начісувати пузо коту, який уже був не проти. – Ще навіть курочок не дивилися і поросят …

— Бабуся втомилася, їй відпочивати треба, іншим разом подивимося, – Віра глянула на білу як крейду старшу дочку і зрозуміла, що якщо зараз не виведе її звідси, то дівчинка або знепритомніє, або запам’ятає на все життя і ніколи не пробачить батька.

— Я ж кажу, погана, – хитнула головою свекруха і повернулася спиною до всіх трьох.

— Що сидиш? Одягайся. – Віра смикнула старшу дочку за руку.

Та покірно начепила джинсову куртку, кросівки і вийшла за матір’ю.

Не розуміючи, що сталося, молодша зробила брови будиночком і проводила поглядом кота, який, звільнившись, знову йшов на кухню.

Свіже повітря надало жінці тверезості думок.

— Лізо, я давно хотіла тобі сказати, але не говорила, щоб не засмучувати … – Почала Віра.

Дочка мовчки звела на неї очі.

– Справа в тому, що ваша бабуся давно хвора. У старих людей таке буває. Іноді вони вигадують якісь речі, а потім самі вірять у них. – Віра намагалася бути переконливою, бо старша дочка була серйозною та розумною дитиною.

— Ось і сьогодні вона зморозила якусь нісенітницю про тата. Ти ж знаєш, що тато не міг сказати такого. Знаєш? – Віра пригальмувала і зазирнула дочці у вічі. Дівчинка явно пожвавішала і закивала.

— Так, так, бабуся дивна стала, і весь час кричить. Давай більше не поїдемо до неї? – дочка насупилася.

— «Ну ось і добовталася старенька, що дитину проти себе сама ж і налаштувала», — подумала Віра, і відразу згадала ту саму трилітрову банку соку, яку вона відмовилася брати з собою і везти її 100 км у маршрутному таксі з трирічною Юлею на руках .

Свекруха тоді психанула, що Юля відмовляється, і розбила банку прямо на вулиці, на знак того, що якщо невістка її подарунками гидує, то і їй цей сік не потрібен. Не для себе його, мовляв, у соковарці ганяла. А невістка не цінує.

Віра пояснювала тоді, вибачалася, що з дитиною на руках їй цю банку просто не довезти, але свекруха сама собі причину придумала і сама в неї повірила.

А потім ще й синові набрехала, що це Віра банку розбила, щоб із собою не брати. Мовляв, гидує. Син тоді на Віру дуже голосно кричав, а коли Ліза підтвердила, що бабуся сама банку розбила, репетував ще й за те, що Віра дітей вчить брехати. Після того випадку Віра подала на розлучення. Причин і без цієї банки було багато, просто банка стала останньою краплею.

На вокзалі діти знову повеселішали на радість Віри, яка вже встигла розповісти їм небилиці про бабусину деменцію. Інакше пояснити дітям поведінку свекрухи було неможливо, хоч Віра і вигадувала.

Про всяк випадок в будинку Віра вирішила розповісти колишньому чоловікові, що його маман придумала, поки та не випередила її і не набрехала як завжди.

Але колишній здивував, так здивував.

— Уявляєш, – почала вона в телефонну трубку, – твоя мама сказала сьогодні Лізі, що ти Юлю любиш більше, ніж її? Ну це нормально? – Віра приготувалася почути обурений голос, але почула зовсім інше.

— І що? – голос пролунав глухо та байдуже.

— Що означає “і що”? – Віра нервово почухала скроню.

— Ну, люблю більше Юльку і що? – Розлютився колишній чоловік і Віра відкрила рот від подиву.

— Стривай… Ти що, правда, мамі своїй таке сказав? Вона не вигадала? – Ком образи за старшу дочку застряг у Віри в горлі.

— Ну, сказав… – простяг чоловік у телефон, – і що?

— Та ні що?! – Віра кинула слухавку.

Вона нервово кусала губи. Що вона могла ще зробити, щоб убезпечити своїх дітей від ненормальних родичів? Розлучитися – розлучилася. Залишалося тільки змінити дітям номер телефону, щоб вони від свекрухи не почули ще щось таке. Але батько до них приходить, новий номер дізнається все одно, і матусі скаже своїй. Чи виїхати з міста взагалі?

Віра не знала поки, як вона вчинить, але одне знала точно, ноги ні її ні дітей у свекрухи більше не буде. І добре, що та тоді розбила цю банку з соком, показавши своє справжнє обличчя.

You cannot copy content of this page